Чтение онлайн

Він ухопив мене за плечі:

– Стривай, Марго! Куди, ну куди ти підеш?

Я байдуже відмахнулася від нього:

– Шукати нову квартиру. Ця вже не моя. Колись була моєю, тепер ні. Ти зробив з неї казна-що, а тепер ще бажаєш замінити її на іншу квартиру, яка тобі більше до смаку. Тобі, Костю, не мені. Пусти мене, будь ласка.

– Проте… Я ж хотів допомогти. Я хотів купити тобі найкращу квартиру в усьому місті!

– Костю, подивись мені в очі! Ти мене бачиш? Гаразд. Тепер спробуй зрозуміти. Ця, саме ця квартира була для мене найкращою в усьому місті.

Він зневажливо скривився:

– Це не квартира, а кротяча нора!

– Як і кожна квартира. Подивись на будь-який будинок. Що він таке? Невеличкий горбик, де багато кротячих нір. То була моя кротяча нора, і вона мені подобалася. Тихий район, затишний двір, великі вікна, чудовий краєвид…

Костянтин вперто не розумів. Це безнадійно. Він нічогісінько не розуміє.

– Ти заслуговуєш на розкіш.

– Що таке розкіш у твоєму розумінні, Костю? Престижний район, будинок за всіма стандартами, модний дизайн? А мені начхати на стандарти, моду і престиж. Для мене розкіш – це зовнішня краса, внутрішній стиль і цілковита їхня гармонія. Костю, годі говорити! Це безглуздо.

Я втомлено сіла просто на сходи. Костянтин сів поруч. Ми сиділи мовчки і спостерігали через брудне скло, як місто засновують сутінки.

– Як з тобою складно, дівчинко! Я хочу тримати тебе у руках, знати, що ти моя, ти поруч, ти зі мною. А ти, як вода, – просочуєшся крізь пальці. Інколи мені здається, для тебе не існує нічого, крім власної свободи.

– Костянтине, глянь, які сьогодні сутінки! Яка краса! Я обожнюю сутінки. Вони – моя стихія. Ними можна вкутатися, немов теплою шаллю. Вони такі ніжні, Костю, такі м'які. В сутінках межа між реальністю і сном стає тоненькою, як прозора плівка. Здається, можна простягнути руку і торкнутися своєї мрії.

Костянтин обережно пригорнув мене до своїх грудей. Так обережно, немов боявся, що один різкий рух – і я розчинюся в повітрі.

– Пробач, що викинув твої меблі, дівчинко. Я не хотів тебе образити. Сподіваюся, що нові тобі сподобаються. Я замовив твою улюблену гаму – чорний, сірий і рожевий. Якщо ні – поміняємо на інші.

Я мовчала.

– Пішли додому, крихітко. Жінкам не можна сидіти на холодному.

Ми підвелися. Я бачила, що йому важко вимовляти слово «пробач». Це трохи втішало. Значить, залізним чоловікам теж іноді буває важко.

– Мені дуже прикро, що я не порадився з тобою. Я не звик радитися з жінками та ще з такими маленькими дівчатками, як ти. Я те зробив. Прости мені.

Я здивовано глянула на нього. Що це – трюк професійного адвоката чи справжня щирість? Ми піднімалися сходами.

– Проте замок просто необхідно було замінити надійнішим.

Я зітхнула:

– Раніше в цьому не було жодної потреби. В мене нічого красти.

– Тепер є.

Боже мій, як я втомилася!

– Костянтине, я хочу їсти.

Він одразу пожвавішав – аякже, з'явилася робота для справжніх чоловіків – годувати зголоднілих дівчаток.

– Це не проблема. Зараз же поїдемо у ресторан. От тільки покажу тобі ще один сюрприз.

Я починала ненавидіти сюрпризи.

– Ще один чудовий сюрприз? Дай-но спробую вгадати… Ти викинув Алі з вікна?

Він усміхнувся.

– Ні. Хоч він на це заслуговує. Я купив тобі сукню. Прекрасну сукню для моєї прекрасної дівчинки.

Я божеволію. Я повільно божеволію. Крок за кроком.

Ми підійшли до дверей моєї (?) квартири.

– Чорний оксамит зі срібним візерунком, так?

Костянтин завмер на порозі, озирнувся і здивовано

подивився на мене.

– Звідки ти знаєш? Ти що, бачила, як я її купував? Ні, неможливо. Проте, як ти…

Я позіхнула і втомлено махнула рукою:

– Дрібниці. Просто здогадалася. Я ж відьма.

За півгодини ми їхали в «Elite».

В задумі я совала біфштекс по тарілці. Розрізала його на шматочки – це кораблі. Кров із напівсирого м'яса – море. Поділивши кораблі на дві флотилії, я згрупувала їх одну навпроти одної. Адміралом однієї призначила Костянтина, Другою керувала сама.

Ну що ж, спробуємо розібратися в ситуації. Я не люблю Цього чоловіка. Швидкий рух виделкою – один із моїх кораблів перемістився на сантиметр вперед. Ні, що я кажу? Не на сантиметр, а… Як вони там називаються? Ага! На одну морську милю. Наступ почався. Він лякає мене – ще один мій корабель напнув вітрила. Він руйнує мене – перший корабель перемістився ще на одну морську милю, і таким чином подолав майже половину відстані до супротивника. Так, мої три ходи зроблено.

Подивимося, як нам відповість Костянтин. Виделка завмерла над шматочком м'яса, перепрошую, кораблем. Він мною захоплюється – на милю вперед. Я його ваблю – той само фрегат… ні, фрегати в мене, Костянтин грає потужнішими фішками, щось важче, скажімо, крейсер, той само крейсер здолав ще одну милю. Я йому потрібна – він щосили врізається в мій фрегат, бере його на абордаж і тягне до моєї флотилії. Він мене не відпустить – до моїх кораблів одна-єдина миля, я наказую відступати, та вже пізно. Крейсер ішов упевнено, розрізаючи гострим носом червону поверхню води (крови). І… і… я його хочу – виделка зашкребла по тарілці. Я його хочу! Крейсер досяг лівого флангу моєї флотилії. Я його хочу!!! Мої кораблі у паніці. Я хочу його!!! Мій флот розбито. Я хочу його!!! Крейсер легко ковзнув краєм миски і шматочком м'яса впав на білу скатертину, де навколо нього відразу розпливлася темно-червона пляма крови.

– Марго! – Костянтин швидко накрив пляму серветкою. Наче труп простирадлом. – Що ти робиш?

– Граю.

Він здивовано глянув на мене і відкинувся на спинку крісла.

– Граєш? У що?

– У морський бій.

Костянтин усміхнувся, лагідно і вибачливо:

– Хіба мама не вчила тебе, що з їжею не бавляться?

Я засміялася.

– Я знаю цю цитату!

– Що?

– Це слова папуги з мультфільму «Цар-лев». Не бачив?

Він хмикнув:

– Я не дивлюся мультфільмів.

– Ах, ну звичайно ж! Такий дорослий дядько і мультфільми. Несерйозно.

– Марго, дівчинко, і тобі ж не п'ять років.

– О-у! А що, вікове обмеження поширюється вже і на мультфільми?? «Після п'яти років заборонено»? Дякую, що попередив. Тепер знатиму, що майже щодня порушую закон.

Костянтин підняв руки жестом – «Здаюся!»

– Тихо, тихо! Заспокойся! Ти неправильно мене зрозуміла. Я не це мав на увазі. Я просто хотів сказати, що…