Чтение онлайн

А планета виявилася рухливою. Вона то здіймалася над небокраєм столу, щоб за хвилину впасти з тихим брязкотом на коліна своєї господарки.

За кожним «пас» і з будь-яким рухом хімічного олівця Маньчака вона тихенько шелестіла спокійними хвилями океану ледь розгойдуваних грудей.

Тим часом послинений олівець вимальовував у записнику неймовірні картини поразок і програшів. Завжди в колонці «Вони».

— Розгромили нас, — поскаржився дідусь доньці за вечерею, що минала неприродно тихо. — Бачу, нам ніхто не співчуває? — запитав він.

Батько й мати жували окрайці хліба так, наче то були золоті кулі, й не розмовляли.

— Ми можемо дізнатися, у чому справа? — дідусь висловився від імені себе й Буби. — Адже це в нас проблема! — делікатно нагадав він. — Ми були перші!

— Не втручайтеся, тату, до подружніх справ, — мати розгнівано скривила кармінові вуста й сягнула по наступний шматок хліба.

— Якщо так і продовжуватиметься, то не буде жодних подружніх справ, — заявив батько рішуче. — Я цього більше не витримаю.

— Так само, як я! — зрадів дідусь. — Ти, певне, теж через неї? — він багатозначно глянув на дочку, якій у цю мить хліб явно не смакував.

— Подумаєш, — мати знизала плечима. — Дорікати жінці через якийсь там бюстгальтер…

— Додай «затісний», бо куплений через Інтернет.

— То, може, Бубі підійде? — дідусь блискавично подарував білизну улюбленій онуці й радісно очікував, що його похвалять.

— Можливо, — стенув плечима батько. — Ліфчик за чотириста злотих повинен пасувати навіть Місьорковій сучці, — за злостивість він заплатив тим, що поперхнувся. — Це ж вершина лінощів, купувати такі речі у віртуальних магазинах! — пояснював він, кашляючи.

— У мене немає часу розгулювати бутиками! — мати без очевидної потреби озброїлася ножем. — Це по-перше, а по-друге, я заробляю достатньо, щоб дозволити собі маленьку розкіш…

— Не таку вже й маленьку! — батьків удар виявився влучним. Мати ненавиділа, коли він кепкував з її чималого бюсту. — Маленьким був лише пакунок, у якому його вислали, а решта, разом із ціною, перевищує будь-які межі.

— Це не по-людськи! — заперечила мати, і її макіяж опинився під величезною загрозою. — Дозволь нагадати, що я можу дозволити собі один раз шиконути. Маньчакова…

— О, так! Якщо хочеш бути схожою на неї, ти обрала правильний шлях. Носитимеш цей бюстгальтер замість торбинки для тенісних м’ячиків.

— То й носитиму, — не здавалася мати. — І замовлю через Інтернет ракетку. Одну! — попередила вона. — Волію грати зі стіною, ніж із тобою.

— Смішніше буде, коли зіграєш із Маньчаковою, — запропонував дідусь. — Тим більше, що вона купила собі м’ячика. Золотого. На ланцюжку. Принаймні він не загубиться… Ходи, Бубо, — дід підморгнув онуці. — Нам тут не місце. Хай собі перекидаються тим м’ячиком, добре, що не по нашій стіні. Повір мені, Бубо, я на тенісі розуміюся не гірше, ніж на бриджі.

До Бубиної кімнати вже зазирав місяць, і з радіо пливла музика. Дівчина любила слухати радіо, але нині все віддала б, якби під вікном чувся тихий Адасів голос. І щоб цей голос заглушив усі інші. Ті, що лунали з кухні, й ті, що були всередині Бубиної душі, роздертої на клаптики, ніби шпаргалки з фізики, розкиданої по кутах, як зібгані аркушики з формулами в темній кишені. Буба замислилася, що крім того могло справити їй приємність. Дійшла висновку, що спатиме одягнена, не прийме душ і не почистить зуби. А оскільки це була приємність реальна й легко досяжна, дівчина швиденько залізла під ковдру.

— Бартошова, люба, спасибі! — мати стала навшпиньки й двічі голосно цмокнула домробітницю в рум’яні щоки. — Це безцінна звістка, безцінна… Отже, до нас нині прийдуть з колядою… — повторювала вона трохи нервово. — І за свічки також спасибі!

— У нас знову буде якийсь сабантуйчик? — дідусь елегантним рухом пригладив вуса, немовби його самого запросили.

— Сабантуйчик?! — материне обурення досягло стану, який важко було окреслити. — Для вас, батьку, навіть коляда — це сабантуйчик! Із ксьондзом і служками. А я про все дізналася від Бартошової й сусідів. Гарно б ми виглядали без свічок, розп’яття й свяченої води, — мати уявила собі власне здивування й уразилася до глибини душі. — Я гадала, Бубо, що принаймні на тебе в цьому домі можна розраховувати.

Буба стенула плечима.

— Мені шкода, але протягом останнього тижня ніхто з нас не ходив на службу Божу. Навіть дідусь.

— Твій дідусь не на службу ходить, а до костьола. Щоб зустрітися там з паном Антонієм. Увесь квартал знає, куди вони ходять потому.

— Минулого тижня не ходили, — чемно повідомив дідусь. — Тому не гнівайся. Давайте краще подумаємо, як підготувати Павла до коляди.

— О Боже! — у материному вигуку вчувалася священна тривога, бо вона саме пригадала, як її чоловік дурнуватими питаннями зіпсував минулорічні ксьондзові відвідини. — Павла доведеться зачинити в Бубиній кімнаті.

— Мене відправляють у вигнання? — батько, як завжди, повернувся зарано. — А чого це мене зачинять? Що такого накоїв маленький Павлик? — намагався він жалітися, сюсюкаючи, як дитина.

Цим він лише розгнівав матір.

— Припини блазнювати! Сьогодні прийде ксьондз, і буде краще, якщо ми вдаватимемо, ніби тебе немає вдома.

— Ксьондз? — батькові засяяли очі й він радісно потер руки. — Це просто чудово! Я давно ні з ким не гомонів про вплив догм на людське життя.

— То й нині не погомониш, — мати за звичкою відразу досягла критичного нервового стану. Вона схопила батька за светр, немовби вирішила, що надійшла слушна хвилина, щоб светр та його власник опинилися в Бубиній кімнаті.

— А чому до мене? — запротестувала Буба.

Вона не терпіла, коли хтось із батьків удирався на її територію. Бо їм не вдавалося побувати в неї без спроби понишпорити в доньчиних речах, зошитах і нотатках. А Буба понад усе ненавиділа якраз такі обшуки.

— До мене теж не можна, — попередив дід. — Востаннє, коли Павел сховався в мене від цієї рудої Марисиної подруги, то засвинячив усе ліжко, лузаючи насіння. Я не міг на цьому заснути! — дідусева скарга, хоча й запізніла, пролунала драматично.