Чтение онлайн

— І ти поклав його на дошку й дотягнув аж сюди? — запитав Альбрих.

— Ну так, — кивнув Ерагон, — але перед тим я оглянув стежку, яка веде до шляху. Там були відбитки ніг двох чоловіків. А ось це, — залізши до кишені, парубок витяг звідти клапоть чорної тканини. — Герроу стискав у руці. Мені здається, що це з одягу чужинців.

І юнак поклав свою знахідку на стіл.

— Зрозуміло, — озвався Хорст із недовірою. — А що це з твоїми ногами? Де ти їх так поранив?

— Я не пам’ятаю, — збрехав Ерагон, — мабуть, я обідрав їх, коли викопував Герроу, хоч точно не знаю. Я помітив це тільки тоді, як по ногах уже потекла кров.

— Який жах! — зойкнула Елейн.

— Ми повинні знайти тих чужинців! — схопився Альбрих. — Це їм так не минеться! Верхи на конях ми б схопили їх уже завтра й привезли б сюди!

— Викинь цю дурню з голови, — сказав Хорст. — Вони можуть підняти тебе, мов немовля, й жбурнути об дерево. Забув, що сталося з будинком Герроу? Цим людям ліпше не ставати поперек шляху. До того ж, вони отримали те, що хотіли.

Він глянув на Ерагона:

— Вони ж забрали камінь?

— Не знаю, але в будинку його не було, — відповів той.

— У такому разі, вони не мають жодної причини повертатись назад, — сказав коваль, кинувши на Ерагона швидкий погляд. — Але ти нічого не сказав про ті велетенські сліди. Як гадаєш, звідки вони?

Ерагон знизав плечима:

— Я їх не помітив.

— Не подобається мені все це, — озвався Балдор. — Надто вже воно схоже на чаклунство. Хто були ті люди? Слуги Смерка? Навіщо їм той камінь, і як вони змогли розтрощити будинок? Не інакше, як за допомогою чорної сили. Можливо, батько має рацію, і камінь — це все, чого вони хотіли, але, здається мені, що ми їх іще побачимо.

Після його слів запала мовчанка.

В Ерагона було якось неспокійно на душі, так, нібито він про щось забув. І раптом у голову прийшла думка, від якої в юнака закалатало серце, і він зненацька вигукнув:

— Роран! Він же ж нічого не знає! Як я міг про нього забути?

— А ми з Балдором якраз збиралися до нього, коли ти прокинувся, — заспокоїв його Альбрих.

— Ну так їдьте разом, — сказав Хорст, погладивши бороду, — я допоможу осідлати коней.

Виходячи слідом за Хорстом та Альбрихом з кухні, Балдор озирнувся до Ерагона:

— Я спробую якось підготувати його до лихої звістки, — пообіцяв він.

Ерагон залишився за столом сам. Обмірковуючи розмову, він блукав поглядом по вирізьблених із дерева прикрасах. Кожна дрібничка була напрочуд чіткою: переплетене колосся, асиметрична шишка, три маленькі рубчики з кольоровою прожилкою… Різьблення рясніло безліччю деталей, роздивляючись які, він знаходив інші, і так до безконечності. Хлопець навіть спробував зрозуміти деякі з них, але його думки тікали кудись далеко-далеко.

Раптом неподалік почувся голос. Так, ніби хтось гукав його знадвору, тож Ерагон спершу не звернув на нього уваги. «Якось упораються й без мене», — відмахнувся він подумки. Та за кілька хвилин голос пролунав знову. «Невже не можна тихіше? — роздратовано скривився юнак. — Герроу ж відпочиває!» Він глянув на Елейн, але та, здавалося, нічого не почула.

«Ерагоне!» — на цей раз голос пролунав так гучно, що парубок ледь не злетів зі стільця. Збентежений, він роззирнувся на всі боки, але ніде нікого не побачив. Аж нарешті він збагнув, що крик лунає в його голові.

«Сапфіро, це ти?» — спитався вій обережно.

«Так, глухенький», — озвався дракон.

«Де ж ти?» — вигукнув зраділий Ерагон. І тієї ж миті в його голові зринула картина невеличкого лісу.

«Я тебе кликала-кликала, а ти не відповідав», — сумно дорікнула полишена на самоті Сапфіра.

«Я був без пам’яті… але зараз мені вже краще. Чому ж я, справді, не чув тебе раніше?»

«Я довго чекала, але потім зголодніла. Тож мусила рушати на полювання», — відповів дракон.

«Щось уполювала?»

«Так, молодого оленя, — сказала Сапфіра. — Він остерігався земних хижаків, але не помічав тих, що в небі. Коли я його схопила, він скажено пручався, намагаючись вирватись. Але я сильніша, тому він змирився й помер. А Герроу теж бореться зі смертю?»

«Я не знаю, — відповів Ерагон. Він коротко розказав Сапфірі те, що знав. — Пройде ще чимало часу, перш ніж ми потрапимо додому, — додав насамкінець юнак. — Ми ще довго не будемо бачитись, тож бережи себе».

«Я зроблю все, як ти скажеш. Але, будь ласка, не барися», — сумно відповів дракон.

Обидва знехотя розірвали зв’язок. Зітхнувши, Ерагон глянув у вікно й несподівано помітив, що сонце вже сіло. Виснажений, він насилу дошкандибав до Елейн, яка загортала пиріжки з м’ясом у промащений папір.

— Я піду до будинку Гертруди, хочу трохи поспати, — сказав юнак.

— Чому б тобі не залишитись тут? — упоравшись із пиріжками, спитала Елейн. — У нас ти будеш ближче до дядька, та й Гертруда отримає назад свою постіль.

— А у вас буде для мене куток? — засумнівався парубок.

— Звісно, — витерла руки жінка. — Ходімо.

Вона провела його до вільної кімнати нагорі, де юнак одразу ж усівся на край ліжка.

— Може, тобі ще щось треба? — спитала Елейн.

Ерагон заперечно похитав головою.

— Ну, в будь-якому разі, я буду внизу. Гукнеш, коли що буде треба.

Юнак почекав, доки жінка спуститься сходами, а потім нечутно прочинив двері й прослизнув коридором до кімнати Герроу. Побачивши його, Гертруда всміхнулася, не полишаючи в’язання.

— Як він? — прошепотів Ерагон.