Чтение онлайн

Сапфіра зробила так, як їй було сказано. Вона наблизилась до шляху і невдовзі вже летіла до Карвахола. Під нею гойдався на дошці Герроу, і тільки тонесенькі ремінці не давали йому впасти.

Зайва вага сповільнювала лет. Минуло небагато часу, як голова дракона почала хилитися, а з рота почала падати піна. Сапфіра намагалася не зупинятись, та за якесь льє від Карвахола вона таки склала крила й пішла на зниження.

Задні лапи дракона черкнули по землі, здійнявши снігову куряву. Ерагон важко впав на землю, намагаючись уберегти від удару ноги. Потім він сяк-так звівся й зняв із Сапфіри ремені. Дракон важко дихав.

— Знайди собі який-небудь прихисток і відпочинь, — сказав юнак. — Я не знаю, коли повернуся, тому поки що подбай про себе сама.

— Я чекатиму, — відгукнувся дракон.

Крекчучи від натуги, Ерагон поволік Герроу по дорозі. Але вже перші кроки завдали йому нестерпного болю.

— Я не можу! — скрикнув він, намагаючись пройти бодай іще трохи. Обличчя парубка спотворила гримаса болю, але він втупився очима в землю й примушував себе йти. Це була битва з власною волею, з власним виснаженим тілом, і цю битву він повинен був виграти. Час майже завмер на місці, а кожен наступний ярд здавався у сто разів довшим за попередній. Кожен крок відлунював думкою про те, чи той Карвахол узагалі існує, чи його вже давно спалили. Раптом крізь марево болю Ерагон почув крики й звів голову.

Йому назустріч біг розхристаний Бром із витріщеними очима й розкуйовдженим волоссям. На його голові виднілася рана, на якій запеклася кров. Старий несамовито розмахував руками. Відкинувши палицю вбік, він схопив юнака за плече й щось голосно кричав. Та Ерагон нічого не чув і не розумів. Він заточився, упав на землю і, відчувши на губах присмак крові, знепритомнів.

Сновидіння вирували, множилися й купчилися в Ерагоновій голові. Спочатку юнакові ввижалися вершники, що їхали до річки. Багато хто з них мав сріблясте волосся, дехто тримав у руках списи. Біля берега на них чекав сріблястий човен, що виблискував у яскравому місячному сяйві. Вершники пересідають у човен, притому двійко з них тримається окремо. Їхні обличчя прикриті каптурами, але одна з постатей скидається на жінку. Ось вони вже в човні й озираються на берег. Там стоїть якийсь чоловік, котрий не зійшов на корабель. Він відкинув голову й протяжно гукає їм услід. Коли крики стихають, човен лине річкою вниз — до далекої безлюдної землі. Раптом видіння зблідло, але Ерагон устиг помітити в небі двох драконів.

Перше, що почув юнак, прийшовши до тями, було рипіння. Розплющивши очі, Ерагон побачив над собою солом’яну стелю. Він лежав закутаний у шорстку ковдру. Хтось дбайливо перев’язав йому ноги й розбиту руку. Юнак роззирнувся довкола. На столі, серед мисок і пучків трав, стояла макітра з товкачем. По стінах було розвішано різноманітні трави, що сповняли повітря п’янким ароматом. У каміні танцював вогонь, а перед ним, схиливши голову й заплющивши очі, у плетеному кріслі-гойдалці сиділа огрядна жінка — Гертруда, сільська знахарка. На колінах у неї лежало в’язання й клубочок вовни.

Знесилений Ерагон ледве-ледве звівся й присів на ліжку. У голові йому потроху прояснювалось. Юнак спробував пригадати події останніх днів. Його перша думка була про Герроу, а друга — про Сапфіру. «Хоч би з нею чого не сталося», — хвилювався юнак, намагаючись подумки зв’язатися з драконом. Та марно. Вочевидь, дракон ховався десь далеко від Карвахола. «Сюди мене притягнув Бром, — думав Ерагон. — Цікаво, що з ним сталося? Він був увесь скривавлений…»

Тим часом Гертруда заворушилася й розплющила очі.

— О, нарешті ти прокинувся! — сказала знахарка. Вона мала приємний глибокий голос. — Це добре! Як себе почуваєш?

— Непогано, — озвався парубок. — А де Герроу?

Гертруда підсунула своє крісло ближче до ліжка:

— У Хорста. Для вас обох тут забракло місця. Ото був клопіт, скажу тобі, раз по раз бігати туди-сюди, перевіряючи, чи все з вами гаразд!

Ерагон рвучко схопився:

— То як він?

Стара довго дивилася на власні руки, тож відповіла не відразу:

— Не надто добре, — нарешті сказала вона. — У Герроу ніяк не спадає лихоманка, а опіки не загоюються.

— Я повинен його побачити, — заквапився Ерагон.

— Гаразд, але після того, як попоїси, — твердо сказала знахарка, знову вкладаючи хлопця. — Я не для того так довго морочилася з тобою, щоб ти мені зараз усе зіпсував. Рани в тебе на ногах ледь-ледь починають загоюватись, та й гарячка спала тільки минулої ночі. Тож не нереймайся долею Герроу. З ним усе буде гаразд, він міцний чоловік.

Гертруда повісила над вогнем чайник і почала нарізати овочі для юшки.

— А я тут уже довго? — спитав Ерагон.

— Та ось уже дві доби, — відповіла стара.

«Дві доби! — подумки вжахнувся юнак. — Виходить, востаннє я їв чотири дні назад… А Сапфіра невідомо де одна-однісінька…»

— Люди хочуть знати, що там у вас сталося, — озвалась Гертруда. — Чоловіки пішли до вашої ферми й побачили, що її вщент зруйновано. Оселя згоріла дотла. Це тоді Герроу так обгорів?

— Я… я не знаю, — відповів Ерагон. — Коли це сталося, мене там не було.

— Та нічого, з часом усе з’ясується, — заспокоїла парубка знахарка. Вона поставила юшку на вогонь і знову сіла за своє в’язання. — До речі, у тебе на долоні такий дивний шрам.

Ерагон інстинктивно стис кулак.

— То звідки він? — не відступала стара.

Ерагон не знав, що відповісти, тож відбувся в найпростіший спосіб:

— Скільки я себе пам’ятаю, він був у мене завжди, — сказав юнак. — Але я ніколи не питав у Герроу, звідки він узявся.

Гмукнувши у відповідь, стара більше не турбувала юнака, аж доки вариво не почало голосно булькати. Тоді Гертруда налила миску й подала її Ерагонові. Подякувавши, той обережно зачерпнув ложкою. Юшка була напрочуд смачна.

Наївшись, Ерагон знов запитав:

— А тепер мені можна до Герроу?

— Ох, який ти упертюх! — зітхнула Гертруда. — Ну добре, якщо вже тобі так кортить, я не спинятиму. Одягайся, підемо разом.

Стара відвернулась, і парубок почав натягати штани, кривлячись від болю, коли торкався ран.

Потім сяк-так одяг сорочку. Гертруда допомогла йому підвестись, оскільки Ерагон не надто впевнено стояв на ногах, хоч вони вже й не боліли так сильно.

— Ану, хлопче, зроби пару кроків, — попрохала стара, тихо додавши: — Може, хоч зараз не будеш плазувати.