Чтение онлайн

— І хто ж у цьому винен? — спитав Бром. — Адже мають бути свідки.

— Під час тих нападів ще ніхто не вижив, — похитав головою Мартін. — Кораблі виходять у море і зникають. Ніхто їх більше не бачить, розумієте?

Він схилився й тихо сказав:

— Моряки кажуть, що це магія.

Кліпнувши на мандрівників оком, чолов’яга задоволено відкинувся на спинку стільця.

— А що ви самі про це думаєте? — не вгавав старий.

— Я не знаю, — знизав плечима Мартін. — І навряд чи дізнаюсь, якщо сам не потраплю на один із тих кораблів.

— То ви моряк? — спитав Ерагон.

— Ні, — пирснув Мартін. — Хіба я схожий на моряка? Капітани наймають мене захищати кораблі від піратів. А ці покидьки останнім часом кудись зникли. Проте роботи вистачає.

— Небезпечної роботи, — з притиском мовив Бром.

Мартін знову знизав плечима й допив своє пиво. Бром з Ерагоном вийшли з таверни й попрямували вглиб міста, до багатшого району. Там стояли охайні будинки, великі й добре впорядковані. Люди, що зустрічалися їм на вулицях, були вбрані в дорогий одяг і трималися з неабиякою пихою. Прибульці відчували себе тут незатишно.

Крамницю знахарки під веселою вивіскою знайти було неважко. Біля дверей сиділа жіночка з кучерявим волоссям. В одній руці вона тримала жабу, а іншою щось писала. Мабуть, це й була Анжела-знахарка. З обох боків крамниці височіли будинки.

— Який із них? — спитав Ерагон.

— Зараз з’ясуємо, — трохи поміркувавши, озвався Бром. Він підійшов до жінки й ввічливо спитав:

— Чи не могли б ви підказати, в якому з цих будинків мешкає Джоуд?

— Могла б, — не припиняючи писати, відповіла та.

— Отже, ви скажете?

— Скажу, — мовила знахарка, швидко черкнувши пером. Жаба при тому квакнула й злісно закліпала на чужинців. Бром з Ерагоном чемно чекали, але відповіді не було. Юнак хотів був уже щось бовкнути, коли Анжела нарешті звела до них очі.

— Звісно, я скажу! Варто лише правильно спитати. Спочатку ви хотіли дізнатися, чи я підкажу, а потім, чи озвуся взагалі. Але чіткого питання я так і не почула.

— Тоді дозвольте мені спитати належним чином, — посміхнувся Бром. — Який із. цих будинків належить Джоуду? А крім того, навіщо вам жаба?

— Оце вже значно краще, — подобрішала жінка. — Джоуд мешкає праворуч. А щодо жаби, то це взагалі-то ропуха. Я намагаюся довести, що жаб не існує, або їх слід називати ропухами.

— Як же ж не існує, якщо одна з них зараз сидить на вашій руці? — заперечив Бром. — До того ж, хіба є велика різниця?

— Ні, ні, ви не розумієте, — затрясла кучерями знахарка. — Якщо я доведу, що жаб не існує, тоді ця ропуха не буде називатися жабою. Отже, її не існуватиме. А якщо я доведу, що існують самі лише милі ропухи, то й жаби надалі не робитимуть нічого поганого. З їхньою допомогою відьми більше не труїтимуть людей, а в тих не випадатимуть зуби й не з’являтимуться бородавки. Бо жаб не буде, розумієте?

— Розумію, — ввічливо озвався Бром. — Звісно, усе це дуже цікаво, і я б залюбки погомонів з вами ще трохи, але маю побачитися з Джоудом.

— Ну, звісно, — змахнула руками знахарка, повертаючись до своєї писанини.

Коли та вже не могла їх почути, Ерагон вигукнув:

— Та вона ж божевільна!

— Цілком можливо, — відповів Бром, — але напевно ти цього не знаєш. А якщо вона й справді винайде щось корисне? Хтозна, може ті кляті жаби — не жаби, а таки ропухи!

— Авжеж, — скривився юнак. — Тоді мої черевики з чистого золота.

Вони спинилися перед дверима з кованим молотком і мармуровим ґанком. Бром тричі постукав, але ніхто не відгукнувся.

— Може, це не той будинок. Давай спробуємо інший, — тихо мовив Ерагон. Старий не звернув на нього уваги й заходився грюкати гучніше, та результат був той самий.

Роздратований юнак хотів був уже піти, аж раптом за дверима залунали кроки. Їх рвучко відчинила молода білява жінка. Очі в неї припухли, ніби від плачу, але голос був спокійний.

— Що ви хотіли? — спитала вона.

— Скажіть, будь ласка, чи тут мешкає Джоуд? — чемно озвався Бром.

— Так, це мій чоловік, — відповіла жінка, не збираючись їх впускати. — Але хіба вам призначено зустріч?

— Ні, нам просто треба з ним поговорити, — мовив старий.

— Він дуже зайнятий.

— Ми прийшли здалеку, — пояснив Бром. — І в нас дуже важлива справа.

— Кажу ж вам, він зайнятий, — не відступала жінка.

— У такому разі, чи не могли б ви йому дещо переказати? — незважаючи на роздратування, чемно провадив Бром далі. — Скажіть, що надворі його чекає давній приятель із Джиліда.

— Гаразд, перекажу, — пирснула господиня, грюкнувши дверима.

— А вона не надто ввічлива — зауважив Ерагон.

— Тримай свої думки при собі, — відрубав Бром. — Краще мовчи, а говоритиму я сам.

Старий схрестив руки на грудях і затарабанив пальцями. Ерагон, стиснувши губи, відвернувся.

Раптом двері відчинилися, і з будинку вискочив високий чолов’яга. На ньому був дорогий зім’ятий одяг, рідке сиве волосся розтріпалося, а на вкритому шрамами обличчі блукав якийсь розгублений вираз. Побачивши прибульців, він вирячив очі й знеможено притулився до одвірка, не маючи сили вимовити жодного слова. Хапаючи роззявленим ротом повітря, чолов’яга ледь спромігся вичавити з себе вітання.

— Броме, невже це ти? — прошепотів він.

Старий притулив палець до вуст і, подавшись уперед, простягнув господарю руку:

— Я теж радий тебе бачити, Джоуде! Добре, що пам’ять тебе не зрадила, але не називай цього імені. Я б не хотів, аби хтось про мене знав.

Джоуд, здавалося, ще й досі не вірив власним очам.

— А я гадав, що ти загинув, — прошепотів він. — Що сталося? Чому ти не з’являвся?

— Я все тобі поясню, — заспокоїв його Бром. — Ми можемо десь поговорити?