Чтение онлайн

Дівчина мовчала.

— Може, вип'єш щось? — спитав Фреді. — У мене чудове віскі. Вчора привезли.

— Як хочеш.

Фреді підвівся, взяв з буфета дві чарки і пляшку віскі. Не кваплячись поставив на стіл, потім пішов у другу кімнату і повернувся звідти з автосифоном. Нарешті сів, наповнив чарки і перекинув ногу на ногу.

— За твоє здоров'я, Єво, — він підняв чарку і хитрувато підморгнув дівчині.

— У мене є хороші музичні записи, може, послухаєш? — спитав він згодом.

— Охоче, Фреді… — Євине серце сполохано калатало. Вона знала, що Фреді викликав її не для того, щоб розважатися. Чого йому треба від неї? Досі вони ніколи не слухали музики.

Фреді включив магнітофон. Приємна мелодія, витримана у швидкому, екзотичному ритмі, наповнила кімнату. Фреді довгими пальцями вистукував такт, Єва слухала, склепивши повіки. На кілька хвилин вона забула про все. Згадувались ті часи, коли ще була вільною і суботніми вечорами танцювала з своїм нареченим. Вони горнулись одне до одного і мріяли про майбутнє.

Музика раптом обірвалась, але стальна стрічка крутилася.

— Тепер прислухайся до цього номера, — почула Єва голос Фреді.

— Я слухаю, — відповіла вона, не розплющуючи очей.

«Ні, не хочу!» — заверещав з магнітофона її голос.

У Єви було таке відчуття, що вона ось-ось знепритомніє. Ні, ні, це неможливо! Вона не наважувалась розімкнути повіки.

«Усе, розумієш, усе, тільки не це!» — чула вона благальний голос, що переривався від плачу.

Почулися звуки, викликані бійкою, потім дикий, жорстокий голос Вільдмана:

«Ти, шльондро, не хочеш мене?.. Ні?»

«Облиш мене, благаю, облиш… Я ненавиджу тебе!»

«Ага! Так ти віддаєшся Фреді і тому хлопцеві, якого підібрала, а мені не хочеш? Ти… Роздягайся!»

— Продовжувати? — почула вона крижаний голос.

Дівчина відкрила очі і крізь сльози глянула на Фреді.

— Ні, не треба… Ні… — прошепотіла Єва.

Фреді вимкнув магнітофон.

— Шкода! Адже далі найбільш хвилююча частина… «Перемога старого сатира», або «Весільна ніч і сльози»…

Єва схилила голову. Її тіло здригалося від придушеного плачу. Та це анітрохи не розчулило Фреді. Він жорстко продовжував:

— Звичайно, непогано, коли мій друг докладно розповідає про моє минуле? Воно цікаве, правда?

Дівчина здригнулася. Вона згадала розмову з Фері.

— Але, — підвищив голос Фреді, — про моє минуле з цього дня знаємо тільки ми вдвох. — Він вимовляв слова повільно, мало не по складах, і вони звучали холодно, як дзвін шматків сталі, що падають на бетон.

— А Фері? — спитала дівчина.

— Годину тому сюди подзвонили, що в Кішпешті [4] його задушила машина.

Єва витріщила очі.

— Ти вбив його? — І мимоволі прикрила долонею рот.

— Я? — цинічно засміявся Фреді. — Фері став жертвою випадкової аварії. Хіба не буває в житті… — Вії вийняв з коробки сигарету і прикурив, не зводячи очей з дівчини. — У цьому відношенні я дуже спостережливий, — кинув Фреді недбало. — Випадкові аварії трапляються, як правило, з людьми, які знають багато, або принаймні більше, ніж їм треба знати. — Він з усмішкою дивився на смертельно перелякану дівчину. — Але ти ні бійся. Тебе я не чіпатиму. Ти мені потрібна. До того ж твої сльози мене розчулили. Ти плакала перед тим старим негідником.

— Я не хотіла…

— Знаю! Іди сюди!

Єва, мов загіпнотизована, підкорилась йому. Усміх нені карі очі Фреді тримали її в полоні.

Фреді посадив дівчину собі на коліна. Він гладив світле, м'яке волосся дівчини і, ледве торкаючись губами, цілував її в потилицю.

— Чому ти боїшся мене? — пробурмотів він.

— Не знаю, — ледь чутно видихнула Єва, і страх ще дужче стис їй груди.

— Хіба я скривдив тебе хоч раз?

— Ні…

— Тоді в чому ж справа?

— Не знаю… — одказала дівчина. — Мені здається… — вона раптом змовкла.

— Розповідай! Ти знаєш, що мені ти повинна розказати все.

— Іноді в твоїх очах з'являється така жорстокість.

— О, дурненька! І ти боїшся? Може, ти ненавидиш мене?

— Не знаю, боюся… — Єва відчула, як міцні руки все дужче стискають її. Вона не насмілилася пручатися.

— Поцілуй мене! — наказав Фреді. — Ти ще ніколи мене не цілувала…

Дівчина мимоволі скорилася йому.

Вона прокинулась рано. Фреді лежав поруч. На якусь мить її пронизала думка: треба його вбити. Але Єва знала, що на це в неї не вистачить сміливості. А коли й вб’є його, то тим самим і сама загине, бо вже не може жити без того клятого порошка, який він дає щоразу. Інший не дасть. Минуло чотири роки, як вона стала рабою кокаїну, безвольною лялькою в руках Фреді. Поки є кокаїн, вона почуває себе добре, їй здається, що все на світі робиться дуже просто. Та коли порошок втрачає свою дію, вона відчуває себе розбитою, нікчемною боягузкою. Ще кілька днів тому в неї скінчився весь запас. Може, Фреді знову дасть? Коли вони бачилися востаннє, він обіцяв здобути. Вона зробить усе, що він забажає, тільки б забутися…

Єва глянула на Фреді. Вродливий, чортяка. Виразні, мужні риси обличчя, міцне і здорове тіло, освічений. І все ж… і все ж яку огиду і жах викликає в ній! Як ненавидить вона його. Якби Фреді знав це, він, певно, знищив би її, як Фері.

Фреді ворухнувся, сонно закліпав очима. Звичним рухом простяг руку до столика біля ліжка. З фарфорової коробки вийняв шоколад. Потім закурив, всміхнувся дівчині. Дивився на стелю і з насолодою випускав дим. Єва, наскільки могла, зіщулилася під ковдрою. Їй хотілося встати, як слід викупатися, змити з себе весь бруд минулої ночі. Відчувала себе брудною, бо тепер, тверезо зваживши все, не знаходила для себе виправдань. Вона розміняла на дрібниці свої почуття. Вона, Єва Шоні, яка колись дуже строго судила про мораль. Але це було давно.