Чтение онлайн

Тетяна клацнула замком і привалилася спиною до дверей. Я для перевірки смикнув за ручку, впевнюючись, що ми в безпеці, і привалився поруч. Деякий час ми просто відсапувались.

–  Що це було?
– спитав я врешті, не сподіваючись на відповідь, а скоріше висловлюючи емоцію.

–  Земецький, - впевнено відповіла Тетяна.

Я через силу посміхнувся.

–  А собака? І де воно кульгає, я щось не побачив?

–  Не придурюйся. Я ж тобі все пояснювала. Він може бути собакою, а може отаким клубком, а може іще чимось. Він багато чого може.

Це звучало по-ідіотському, але отак, стоячи під дверима, весь побитий і подряпаний, я не мав аргументів для заперечення.

За кілька хвилин ми трошки отямились. Принаймні настільки, що я відчув гострий біль у нозі.

–  Що будемо робити?
– знову спитав я Тетяну, хоча вона навряд чи це знала.

Та й що можна було робити в подібній ситуації? Хіба що дожидати ранку, бо в нашому, а особливо моєму фізичному стані нової гонки просто не витримати.

–  Будемо шукати вахтера, - вирішив я врешті.
– Він, мабуть, спить десь там.

Широкий коридор освітлювала одна-єдина напівдохла лампочка в кутку, і я покульгав на її закличне світло, немов метелик з перебитим крилом.

У звичному закапелку за сходами вахтера не знайшлося, і взагалі ніде на першому поверсі живої душі не було. Я навіть стиха гукнув, сам лякаючись власного голосу, але у відповідь - нічичирк. Тетяна зазирнула у гардероб, але з тим самим результатом.

–  Де він дівся?

Звичайно, зараз будь-яка жива душа, навіть наш напівдебільний вахтер був би за щастя.

–  Може, десь нагорі, обхід робить?
– припустила Тетяна, підходячи до мене. Вона уважно подивилася на мою хвору ногу.

–  Болить?

–  А ти як гадаєш?

–  Сядь, - Тетяна всадовила мене на бар’єр і заходилась закочувати штанину. Я тільки здавлено поскімлював.

Коліно розпухло і виглядало жахливо. Навіть у тьмяному світлі одинокої лампочки було видно безліч синців і подряпин, що я їх зібрав на сходах. Так, мені добряче перепало від нього. Зачекайте, від кого? Тетянина версія, чесно кажучи, не вкладалася в голові.

–  Холодне б щось прикласти, - дбайливо похитала головою Тетяна, але я обірвав це побивання і рішуче зістрибнув на підлогу. Зістрибнув, чесно кажучи, невдало і мало не заскавчав з болю.

–  Підемо нагору?
– запропонував я, все-таки поборовши себе.

Тетяна заглибилась у якісь міркування, а тому трималася пасивної позиції.

–  Та ну, краще тут пересидимо.

–  Ходімо, - натиснув я. Чесно кажучи, не люблю трапляти в двозначні ситуації, а в тому, що вахтер, заставши нас у приміщенні, яке знаходиться під його охороною, неправильно це витлумачить, сумніватися не доводилось.

Я закульгав у напрямку сходів, Тетяна приєдналася до мене, і дуже вчасно, бо без неї фактично на одній нозі я б ні за що не видряпався нагору.

Другий поверх теж освітлювався досить ощадливо, і серед сірих проваль дверей вахтера теж не було видно. Але я твердо вирішив його знайти і посунув вузьким коридором вперед, сподіваючись, що, може, якась з аудиторій виявиться відчиненою, а за нею…

–  Миколо!
– раптом відчайдушно закричала Тетяна, і я відчув, як мене щось вдарило по ногах.

Це було настільки несподівано й боляче, що я знову не втримав рівноваги, махнув руками, намагаючись схопитися за щось, і влучив просто у скляні двері найближчої лабораторії. В пітьмі гучно брязкнуло скло, моя рука відчула гостроту скалок, але я приземлився тільки на коліно. Щоправда, це було забите коліно. У пітьмі я побачив, як від нас у дальній кінець коридору покотилося щось велике… Господи, та це був він, той самий клубок.

Від болю і розгубленості я застогнав.

Тетяна, яка встигла відскочити, а тому не постраждала, підхопила мене під пахви, допомагаючи звестися на рівні. Я розгублено озирнувся і побачив, що моя права рука геть залита кров’ю, а у засклених дверях лабораторії зяє дірка, і на ній теж плямами моя кров, і на підлогу крапає…

А клубок тим часом заскочив за ріг, розвертаючись, певно, до нового нападу. “І де він взявся?” - майнуло у мене в голові, але нічого більш істотного я вигадати не зміг. Тетяна одною рукою підтримувала мене за плече, а другою копирсалася десь у темному проваллі.

–  Клац!
– раптом пролунало у коридорній тиші.

Від несподіванки я здригнувся. І в цей мент клубок вилетів з-за рогу і покотився просто на нас вузьким коридором, на очах набираючи швидкість.

Чесно кажучи, я розгубився. Я навіть не готувався його зустріти, боронитися чи щось подібне, а просто дивився на нього, немов загіпнотизований, немов кролик на удава. Щось зарипіло поруч зі мною, і тут Тетяна щосили смикнула мене за руку. Я не встиг второпати, що робиться, рефлекторно ступив крок у провалля, намагаючись не втратити рівновагу, і раптом відчув, що двері десь поділися, спробував підтягти хвору ногу і мішком впав через поріг у відчинену лабораторію.

Клубок пролетів поруч, не зачепивши мене, а в наступну мить Тетяна вже закрила двері і клацнула замком. Хисткі фанерні стулки сховали нас від небезпеки, а точніше, остаточно загнали в кут.

Я сидів на підлозі, намагаючись отямитись. Тетяна діяла рішуче і швидко, немов розуміла, що відбувається. Вона вхопила за боки найближчу парту і привалила нею двері, слідом поставила стілець, потім другу парту, наче першої не вистачило б. Десь на другій хвилині спостерігання я зрозумів, що заважаю на проході, тому підібгав ноги під себе. Але це все, на що мене вистачило.

Тетяна, здається, перетягала під двері всі меблі, що були в приміщенні, і тільки тоді трохи заспокоїлась.

Я роззирнувся навкруги, намагаючись зрозуміти, де ми знаходимось, і тут помітив у кутку темний задертий догори ніс локатора.

Господи, оце так фокус! Це була лабораторія кафедри радіотехнічних систем, та сама, де в кутку, замріяно дивлячись у далечінь, стовбичив СОН-6, та сама, де все почалося.

Тетяна підійшла до мене і сіла поруч навпочіпки.

–  Ти як?
– спитала вона турботливо.