Чтение онлайн

З каюти вибрався капітан і прийняв у мене кермо.
– Їй до лікарні треба.

–  Бачив.
– Капітан взяв до рук якусь линву.
– Голову прибери.

–  Що?
– не зрозумів я, і одразу за це поплатився. Здорова залізна штанга з усієї сили стусонула мені по шиї. Я рефлекторно присів і прикрив потилицю руками.

–  Вперше?

–  Що?
– спитав я вже не розгинаючись.

–  Вперше на судні?

–  Так.

–  Можеш підводитись.

Яхта розвертала носа до виходу з затоки. Капітан поклав руку мені на плече.

–  Зараз будемо іти галсами. Проти вітру. Бережи голову.

Поки яхта розверталася носом до виходу з бухти, з дверей каюти вилізла та сама дівчина, що тільки-но кликала капітана.

–  Добридень, - чемно привіталась вона, і я почув, що їй ненабагато більше років, ніж моїй Олесі.

–  Драстуйте.

Дівчина перехилилась через борт, щоби полос-кати у воді мою просяклу кров’ю футболку.

–  Поворот, - скомандував капітан.

Товстелезна штанга знову просвистіла над самісінькою моєю головою. Пам’ятаючи результати першого знайомства з цією залізякою, я завбачливо відхилився, а яхта одразу помітно нахилилася на один борт.

–  Дякую, - сказала дівчина, до якої вода стала значно ближчою, потім викрутила футболку і знову пірнула до маленьких дверцят каюти.

Яхта вже виходила в основне русло Дніпра. Не можна сказати, щоб йшла вона дуже швидко, і хоча це було значно краще, ніж нести дівчину пішки до траси, мені на місці не сиділося.

–  Я піду подивлюся, як вона.

Капітан схилив голову, і я поліз до дверей каюти.

Двері, це було надто сильно сказано про невеличкий люк, який насправді нагадував лаз до льоху в батьків у селі. Я ледь проліз у низеньке приміщення з круглим віконцем у стелі. Попід стіни були примощені дві коротеньких канапи, між якими лишалося місце хіба що для третьої, але, здається, ще меншої.

Біля правого борту лежала Олеся, а над нею схилилася знайома вже дівчина з яхти. Проте, побачивши мене, вона одразу тактовно ковзнула на палубу. Я присів біля Олесі.

–  Як ти?

Моя кохана відкрила очі.

–  Не знаю.

Навколо її стегон була обкручена та ж сама мокра футболка, але під головою вже була примощена подушка, а ноги вкриті вовняним линялим коцом.

–  Бачиш, я ж казав, що все буде добре. Тепер швидко дістанемося до міста.

Вона ворухнула губами, і я схилився нижче.

–  Ти не кинеш мене? Якщо в мене там щось…

–  Господи. Що ти говориш!
– Я поправив скуйовджене довге волосся.
– Тобі зараз зовсім про інше треба думати.

–  Пообіцяй, що не кинеш.

–  Не кину.
– Я поцілував Олесю у скроню.
– От побачиш, все буде добре.

У каюті було прохолодно, і я подумав, що це на краще. Бо при кровотечі потрібен холод.

–  Я піду, спитаю в капітана, через скільки ми прибудемо.

На палубі капітан зі своєю супутницею копирсалися в речах. За хвилину дівчина видобула звідкись старенького махрового рушника і простягла його мені.

–  Прополощіть. Бо він валявся невідомо скільки.

З цими словами вона знову зникла у каюті, а я нахилився через борт. Вода несподівано сильно шарпнула потерту матерію, і я зрозумів, що ідемо ми досить швидко. Перехилившись через борт, я намагався занурити руку якнайглибше, щоби знайти прохолодний струмінь у перегрітій дніпровській воді, але марно. Вода в річці здається ось-ось збиралася закипіти.

Хвилин за п’ять дівчина визирнула з каюти.

–  Все?

Я стенув плечима.

–  Досить, - сказав капітан, і я слухняно витяг рушника.

–  Скільки нам до міста?

Капітан замислився.

–  Проти вітру… За годину будемо на Осокорках.

Поміркувавши, я вирішив, що дівчина значно краще за мене упорається з хворою, а моя чоловіча сила може й на палубі для чогось придатися. Хоча від хвилювання я фізично не міг всидіти на місці.

–  Тримай.

Капітан, здається, зрозумів мій стан і передав кермо до моїх рук, а сам почав порпатись у линвах біля щогли, балансуючи на малюсінькій палубі. За кілька секунд потяглося догори та заляскало під вітром ще одне здоровезне три-кутне вітрило.

–  Поворот.
– Скомандував капітан, переби-раючи керування до себе.

Я кинувся вниз і знову прикрив голову руками. Важка металева штанга перелетіла на другий борт. Ми різко прискорили хід.

–  Як називається ця штука?
– Я показав на штабу, що періодично літала над моєю головою. Вона кріпилася до щогли і тримала пласке основне вітрило.

–  Гік.

–  А вона завжди так низько над палубою?

Капітан посміхнувся.

–  Завжди.
– І додав.
– Поворот.

Тепер яхта нахилялася дуже сильно, трохи не зачерпуючи невисоким бортом воду. Вітрило, що його другим випустив капітан, на поворотах ляскало під вітром, і, здається, саме воно забезпечувало таку швидкість. Я потрошку звикав кидатися додолу за командою капітана.

–  Ви з Києва?

–  З яхт-клубу.

–  А яхта називається “Перебендя”?

–  Так. Поворот.

Я знов опинився внизу.

–  А чому?

Капітан знизав плечима.

Не можна сказати, що він був мовчазним, але на його місці я поцікавився би нами, бодай із ввічливості. Здається, не кожного дня вони виконують функції швидкої допомоги.

–  А де в Києві яхт-клуб?

–  Наш біля Південного моста.

Він просто відповідав на мої запитання. Ясні світлі очі доброзичливо дивилися у світ і, здається, капітан не відчував жодної незручності від своєї мовчазності, моєї нервозної балакучості і тої незвичайної ситуації, в якій ми всі опинилися. А я не знав, як мені поводитись, бо в каюті стікала кров’ю моя кохана Олесечка, допомогти я їй не міг, і прискорити час теж навряд чи було можна.

Я знову зазирнув до каюти.

–  Ну як вона?

Дівчина, що сиділа на канапі, підняла на мене вигорілі очі.

–  Не знаю.

Вона була приємною на вигляд, хоча занадто помітна засмаглість та обвітреність робила дівочу красу трошки бляклою. Такими бувають туристки або альпіністки зі стажем.
– Ідіть на палубу. Ми тут самі.

Я зітхнув і вибрався нагору. Капітан сидів біля керма і зосереджено розглядав, як б’ється під вітром прив’язаний до тросу жмутик сріблястого ялинкового дощику.