Чтение онлайн

Вистругування зупинилося. З борту на мене дивилося чотири пари уважних очей. Вони по черзі ковзали з мого обличчя на пляшку коньяку, що я її тримав у правиці, а потім знову зупинялися на обличчі. Нарешті найстарший розуміюче гмикнув та проголосив:

–  Миколо, проведи його до “Перебенді”.

Жилавий засмаглий Микола з’явився звідкись з кущів і, не говорячи ані слова і не запрошуючи мене, пішов уздовж берега. Я махнув рукою старшому на знак подяки і почимчикував слідом за провідником, розсуваючи руками кущі акації. Але подорож несподівано швидко закінчилася. Ми так і не дійшли до води, коли Микола зупинився і показав рукою:

–  Осьо.

–  Боже!
– вирвалося в мене, і мій супроводжуючий з цікавіс-тю обернувся.

Збоку стежки на галявині, піднята на стапелі, височіла знайома яхта, але що з нею сталося! Борти були обгорілі і оплавлені. Палуба почорніла, як після пожежі, фарба на корпусі облізла, а у дні біля самого кіля розверзлася величезна дірка з пропаленими краями. Лише на носі збереглася обсмалена назва. Так, це була та сама “Перебендя”.

–  Що сталося?

–  А ви не в курсі?
– Микола зацікавлено зазирнув мені в обличчя і крутонув головою.

Я спитав ще раз:

–  Що?

–  Знаєте бухту вниз за течією? Там ще електричні дроти низько над водою звисають.

Чи знав я цю бухту? Авжеж, знав. І не забуду ніколи, присягаюся.

–  Вони зачепилися щоглою за дріт і замкнули собою всю електрику. Я думав, ви знаєте.

Боже! Там же тисячі вольт. Яхта згоріла як свічка. Як плавкий запобіжник в електромережі.

–  А капітан? Сергій Митрофанович?

Я боявся це спитати, але все-таки спитав.

Микола зітхнув і сумно кивнув:

–  Він не один, з донькою був. Уявляєте собі? Разом. Така доля. Не знаєш, де на тебе чекає. Згоріли на воді.

Мені стало моторошно. Ми ж були у тій самій бухті і бачили ці дроти над собою.

–  Коли це сталося?

–  Того року.

–  Як це, того року?

–  А що?
– знизав плечима Микола.
– Я думав, ви знаєте. Якраз на тому тижні рівно рік був. Я думав, ви на роковини прийшли.
– Він нахилився до пляшки коньяку і поцокав язиком, розглядаючи етикетку. Потім знову зазирнув у моє обличчя.
– А ви не знали? Зараз же як раз роковини.

Я не помітив, як на галявині з’явилися ще троє - решта неголених дядьків з недобудованої яхти.

–  А ви нічого не наплутали?

Микола обернувся до колег і повідомив радісно:

–  Він не знав. Я думав, він на роковини прийшов. З коньяком.

–  Сергій Митрофанович?
– Я все ще не міг отямитись.
– І донька у нього Руся. Світленька така.

Дядьки похмуро кивали головами.

–  Обоє.
– Микола сумно сплеснув руками і додав.
– А я думав, ви на роковини.

Яхта стояла прямо перед очима, і я звернув увагу на помітний шар пилу, що вкривав її понівечені боки. Дірка в корпусі була просто проти металевої щогли. Текстолітове дно вигоріло і розповзлося в боки від отвору.

Ззаду кашлянули.

–  Я вибачаюсь.
– Старший з дядьків мозолястою рукою торкнувся мого плеча. Я здригнувся, неначе сам трапив під ті високовольтні проводи.
– А ви їм родич якийсь, чи що?

–  Ні.
– Я мотнув головою.

Дядько втупився у пляшку в моїх руках. Потім ковтнув і, зробивши зусилля над собою, відвів погляд.

–  Треба ж пом’янути, щоби по-людськи було.

Я уважно зазирнув в обвітрене обличчя старшого, розраховуючи знайти правду десь на дні каламутних очей.

–  Рік тому?

Він кивнув, і тут поруч знову безшумно з’явився Микола.

–  Рік був якраз минулого вівторка, тиждень тому. Треба пом’янути, якщо не знав. Хороші люди були?

Я розгублено кліпнув очима.

–  Хороші.

–  Ну.

Дядьки стояли навкруг мене і зачаровано дивилися на пляшку. Я спантеличено озирнувся.

–  Треба. На спомин. По п’ятдесят грамів.
– Твердо сказав старший і вказав на коньяк у моїй руці.

Всі закивали.

–  Миколо, збігай за кружкою, - зметикував хтось.

Той прожогом кинувся виконувати розпорядження.

Я потрусив головою, потім обвів поглядом завмерлих дядьків. Руки самі відкрутили металевий ковпачок. Схвальний шепіт пробіг у дядьків по вустах.

Затиснувши пляшку в долонях, я зробив ковток прямо з горла і не відчув смаку, наче пив звичайну воду.

–  Упокой, Господи, душі їх, - промимрив старший, не зводячи очей з пляшки.

А я не опустив руки, поки останні краплі брунатного напою не викотились із пляшки мені на язик.

Тополя росла під вікнами похоронної контори. Контора ця належала до районного комбінату побутових послуг і надавала послуги всім бажаючим. Тут плели чудові вінки з паперу, дроту та ялинкових гілок, прикрашаючи їх стрічками з написом на замовлення. Яскраві паперові квіти та зелена хвоя створювали особливу атмосферу на похороні - трагічну і водночас спокійно-величну, саме таку, в якій належить проводити в останню дорогу своїх товаришів. Велич та трагізм атмосфери завжди підримувалися чистими звуками музики.

–  Мі-ме-ма-мо-му-у!
– неслося з вікон другого поверху, як раз над поховальною конторою.
– Ширше роти відкривайте! Мі-ме-ма-мо-му-у!

Там містилася дитяча музична школа.

Але тополя звикла до такого поєднання, і діти, що шмигали на другий поверх повз свіжі труни та невтішних родичів у чорному, не дивували її. А вчителів музичної школи й поготів - деякі з них вміли грати на трубі, дехто на барабані, от і грали коли треба.

Це взагалі було цікаве місце, бо за парканом будинку починалася ретельно заметена територія військової частини, і повітря раз по раз розривалося відчайдушним: