Кобзар
Шрифт:
Без кадила, без кропила
За три шаги охрестила,
А три шаги пропила.
Упилася, упилась! І досі п'яна!
І вже ніколи не просплюсь,
Бо я вже й бога не боюсь,
І не соромлюся людей.
Коли б мені отих дітей
Найти де-небудь! Ти не знаєш,
Чи є в Туреччині война?
Ц и г а н
Була колись, тепер нема.
Умер найстарший старшина.
В і д ь м а
А я думала, що й досі…
Аж уже немає.
Слухай лишень, скажу тобі,
Кого я шукаю.
Я шукаю Наталочку
Та сина Івана.
Дочку свою Наталоньку…
Та шукаю пана,
Того ірода, що, знаєш?..
Стривай, нагадала.
Як була я молодою -
І гадки не мала,
По садочку походжала,
Квітчалась, пишалась.
А він мене і набачив, Ірод!..
І не снилось,
Що я була крепачкою.
А то б утопилась,
Було б легше.
От набачив,
Та й бере в покої,
І стриже, неначе хлопця,
І в поход з собою
Бере мене. У Бендери
Прийшли ми. Стояли
З москалями на кватирях,
А москалі за Дунаєм
Турка воювали.
Тут дав бог мені близнята,
Якраз против спаса.
А він мене і покинув,
Не вступив і в хату,
На дітей своїх не глянув,
Луципер проклятий!
Пішов собі з москалями,
А я з байстрюками
Повертала в Україну
Степами, тернами,
Острижена. Та й байдуже.
У селах питала
Шлях у Київ. І що з мене
Люде насміялись…
Трохи була не втопилась,
Та жаль було кинуть
Близняточок. То сяк, то так
На свою країну
Придибала. Одпочила,
Вечора діждалась,
Та й у село. Хотілось, бач,
Щоб люде не знали.
От я крадусь попідтинню
До своєї хати.
В хаті темно, нема дома
Або вже ліг спати
Мій батечко одинокий.
Я ледве ступаю;
Входжу в хату.
Аж щось стогне,
Ніби умирає,
То мій батько. І нікому
Ні перехрестити,
Ні рук скласти. О, прокляті,
Лукавії діти,
Що ви дієте на світі!..
Я перелякалась,
Хата пусткою смерділа.
От я заховала
Близнят своїх у коморі,
Вбігаю у хату,
А він уже ледве дише.
Я до його: «Тату!
Мій таточку! це я прийшла.
За руки хватаю. Це я»,- кажу.
А він мені Шепче: «Я прощаю.
Я прощаю». Тілько й чула.
Здається, я впала
І заснула. Якби була
Довіку проспала!
Опівночі прокинулась:
Як у ямі, в хаті.
А за руку батько давить.
«Тату!
– кричу.- Тату!»
А він уже так як крига…
Насилу я руку
Випручала. Що, цигане,
Якби таку суку
Тобі дочку. Що б ти зробив?
Ц и г а н
Єй-богу, не знаю.
В і д ь м а
Та мовчи вже, бо забуду.
Потім не згадаю.
Дітей, бачся, годувала
Та в засік ховала.
Та очіпок, се вже вранці,
Клоччям вимощала,
Щоб не знать було, що стрига.
Прибралась, ходила,
Поки люде домовину
Надворі робили.
Доробили, положили,
Понесли, сховали…
І одна я, як билина
На полі, осталась
На сім світі… Були діти,
І тих не осталось.
«Через яр ходила
Та воду носила,
Коровай сама бгала.
Дочку оддавала,