Чтение онлайн

І ховатись за шатрами,

І богу молитись.

Щось таке їй поробила

Стара Маріула.

Якимсь зіллям напувала,

То воно й минулось.

Потім її стала вчити

І лікарювати,

Які трави, що од чого,

І де їх шукати.

Як сушити, як варити…

Всьому, всьому вчила

Мар іуда. А та вчилась

Та богу молилась.

Минуло літо, уже й друге,

І трете настало;

Уже прийшли в Україну -

Жаль їй чогось стало?

Поклонилась Маріулі

За науку в ноги,

Попрощалась з циганами,

Помолилась богу;

Та й пішла собі, небога,

На свою країну.

«Вернусь,- каже,- хоч погляну

На дочку, на сина».

Не довелось. Пан вернувся,

Покинув Наталю

В Московщині. А ти її

За Дністром шукала.

Сина Йвана молодого

Оддали в солдати

За те, що ти не навчила

Панів шанувати.

До кого ж ти прихилишся?

Нікого немає!..

До людей хились, небого,

Люде привітають.

Пан, вернувшись, занедужав,

Стогне, пропадає.

А вона набрала зілля

Та пішла в палати

Лічить його, помагати,

А не проклинати.

Не помогла болящому,

Бо не допустили.

А як умер, то за його

Богу помолилась.

І жила собі святою,

Дівчат научала,

Щоб з панами не кохались,

Людей не цурались.

«А то бог вас покарає,

А ще гірше люде;

Люде горді, неправедні,

Своїм судом судять»,

Отак вона научала,

Болящих лічила,

А з убогим остатньою

Крихтою ділилась.

Люде добрі і розумні

Добре її знали,

А все-таки покриткою

І відьмою звали.

[Седнев, 1847, марта 7] - 1858, марта 6, [Нижній Новгород]

В КАЗЕМАТІ

Моїм соузникам посвящаю

Згадайте, братія моя…

Бодай те лихо не верталось,

Як ви гарнесенько і я

Із-за решотки визирали.

І, певне, думали: “Коли

На раду тиху, на розмову,

Коли ми зійдемося знову

На сій зубоженій землі?”

Ніколи, братія, ніколи

З Дніпра укупі не п'ємо!

Розійдемось, рознесемо

В степи, в ліси свою недолю,

Повіруєм ще трохи в волю,

А потім жити почнемо

Меж людьми, як люде.

А поки те буде,

Любітеся, брати мої,

Украйну любіте

І за неї, безталанну,

Господа моліте.

І його забудьте, други,

І не проклинайте.

І мене в неволі лютій

Інколи згадайте.

[1847, Орська кріпость]

I

Ой одна я, одна,

Як билиночка в полі,

Та не дав мені бог

Ані щастя, ні долі.

Тілько дав мені бог

Красу - карії очі,

Та й ті виплакала

В самотині дівочій.

Ані братика я,

Ні сестрички не знала,

Меж чужими зросла,

І зросла - не кохалась!

Де ж дружина моя,

Де ви, добрії люде?

Їх нема, я сама.

А дружини й не буде!

[Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург]

II

За байраком байрак,

А там степ та могила.

Із могили козак

Встає сивий, похилий.

Встає сам уночі,

Іде в степ, а йдучи

Співа, сумно співає:

“Наносили землі