Чтение онлайн

–  А я в попа обідала,

Сирітка сказала.

[Перша половина 1849, Косарал]

* * *

Було, роблю що, чи гуляю,

Чи богу молюся,

Усе думаю про його

І чогось боюся.

Дурна була, молодая,

Я все виглядала,

Чи не шле за рушниками…

І не сподівалась,

Що він мене, дурну, дурить.

А серце боліло,

Ніби знало, що так буде,

Сказати не вміло.

А якби було сказало,

То я б не любила,

Може, була б до криниці

У гай не ходила,

А то вранці і ввечері

Ходила, гуляла…

Доходилась - осталася,

Навіки осталась

Дівувати. Тяжко мені

У матері в хаті

Старітися. А своєї

Вже хати не мати!

А ще й досі, чи роблю що,

Чи то так гуляю,

Усе думаю про його,

І сама не знаю,

Чого думаю! Чого я

У той гай ходила?

І за що його так довго,

Так тяжко любила!

[Перша половина 1849, Косарал]

* * *

Буває, іноді старий

Не знає сам, чого зрадіє,

Неначе стане молодий,

І заспіває… як уміє.

І стане ясно перед ним

Надія ангелом святим,

І зоря, молодость його,

Витає весело над ним.

Що ж се зробилося з старим,

Чого зрадів оце? Того,

Що, бачите, старий подумав

Добро якесь комусь зробить.

А що ж, як зробить? Добре жить

Тому, чия душа і дума

Добро навчилася любить!

Не раз такому любо стане,

Не раз барвінком зацвіте.

Отак, буває, в темну яму

Святеє сонечко загляне,

І в темній ямі, як на те,

Зелена травка поросте.

[Перша половина 1849, Косарал]

* * *

Хіба самому написать

Таки посланіє до себе

Та все дочиста розказать,

Усе, що треба, що й не треба.

А то не діждешся його,

Того писанія святого,

Святої правди ні од кого,

Та й ждать не маю од кого,

Бо вже б, здавалося, пора:

Либонь, уже десяте літо,

Як людям дав я «Кобзаря»,

А їм неначе рот зашито,

Ніхто й не гавкне, не лайне,

Неначе й не було мене.

Не похвали собі, громадо!
–

Без неї, може, обійдусь,

А ради жду собі, поради!

Та, мабуть, в яму перейду

Із москалів, а не діждусь!

Мені, було, аж серце мліло,

Мій боже милий! як хотілось,

Щоб хто-небудь мені сказав

Хоч слово мудре; щоб я знав,

Для кого я пишу? для чого?

За що я Вкраїну люблю?

Чи варт вона огня святого?..

Бо хоч зостаріюсь затого,

А ще не знаю, що роблю.

Пишу собі, щоб не міняти

Часа святого так на так,

Та іноді старий козак

Верзеться грішному, усатий,

З своєю волею мені

На чорнім вороні-коні!

А більш нічого я не знаю,

Хоч я за це і пропадаю

Тепер в далекій стороні.

Чи доля так оце зробила?

Чи мати богу не молилась,

Як понесла мене? Що я -

Неначе лютая змія

Розтоптана в степу здихає,

Захода сонця дожидає.

Отак-то я тепер терплю

Та смерть із степу виглядаю,

А за що, єй-богу, не знаю!

А все-таки її люблю,

Мою Україну широку,

Хоч я по їй і одинокий

(Бо, бачте, пари не найшов)