Чтение онлайн

Чи заспіваємо коли?

А може, й те… Та де?

Якими? І заспіваємо яку?

Не тут і, певне, не такими!

І заспіваєм не таку!

І тут невесело співали,

Бо й тут невесело було,

Та все-таки якось жилось,

Принаймні вкупі сумували,

Згадавши той веселий край,

І Дніпр той дужий, крутогорий,

І молодеє теє горе!..

І молодий той грішний рай!

[Перша половина 1850, Оренбург]

* * *

Не молилася за мене,

Поклони не клала

Моя мати; а так собі

Мене повивала,

Співаючи: «Нехай росте

Та здорове буде!»

І виріс я, хвалить бога,

Та не виліз в люде.

Лучче було б не родити

Або утопити,

Як мав би я у неволі

Господа гнівити.

А я так мало, небагато

Благав у бога. Тілько хату,

Одну хатиночку в гаю,

Та дві тополі коло неї,

Та безталанную мою,

Мою Оксаночку? щоб з нею

Удвох дивитися з гори

На Дніпр широкий, на яри,

Та на лани золотополі,

Та на високії могили;

Дивитись, думати, гадать:

Коли-то їх понасипали?

Кого там люде поховали?

І вдвох тихенько заспівать

Ту думу сумную, днедавну,

Про лицаря того гетьмана,

Що на огні ляхи спекли.

А потім би з гори зійшли;

Понад Дніпром у темнім гаї

Гуляли б, поки не смеркає,

Поки мир божий не засне,

Поки з вечерньою зорьою

Не зійде місяць над горою,

Туман на лан не прожене.

Ми б подивились, помолились

І, розмовляючи, пішли б

Вечеряти в свою хатину.

Даєш ти, господи єдиний,

Сади панам в твоїм раю,

Даєш високії палати.

Пани ж неситії, пузаті

На рай твій, господи, плюють

І нам дивитись не дають

З убогої малої хати.

Я тілько хаточку в тім раї

Благав, і досі ще благаю,

Щоб хоч умерти на Дніпрі,

Хоч на малесенькій горі.

[Перша половина 1850, Оренбург]

ПЕТРУСЬ

Поема

Були на хуторі пани,

І пан і пані небагаті.

І дочечка у їх росла,

Уже чимала піднялась;

І генерал її посватав,

Бо страх хорошая була,

А генерал був страх багатий,

От і талан господь послав

На вбогий хутір, ублагали

Царя небесного! Взяли

Її гарненько одягли

Та у неділю й повінчали,

І генеральшею назвали,

І цугом в Київ повезли.

Було на хуторі погане

Мале байстря, свиней пасло,

Петрусем звалось; на придане

Воно за панною пішло

У генеральськеє село

Свиней же пасти, безталанне.

За балом бал у генерала,

За генеральшею чимала

Орда панів і паничів;

І генеральша уночі

Тихенько плакать собі стала.

«Занапастила мене мати,

Зов'яне марне у палатах

Краса і молодість моя».

«Ти, душко, плачеш?»

–  «Хто се, я?

Ні, я не плачу…»

–  «Знаєш, Маню,

У городі тепер армяни,

Купи собі, мамуню, шаль».

«Мені не треба тії шалі».

«Не завдавай же серцю жалю!

Купи, голубко! Не печаль

Мого ти серця! А весною

В Париж поїдемо з тобою

Або поїдемо в село,

Як схочеш, серце».

Тихо, тихо

Зима минала, кралось лихо

Та в самім серці й уляглось

У генеральші молодої.