Чтение онлайн

Поставили на шосе знаки обмеження швидкості, почали возити жорству, а Бонне і Дубровський влаштувалися в невеличкому наметі на узбіччі, звідки добре було видно всі підходи до клубу.

Зранку вілла здавалася пусткою — жодного руху. Лише близько дев'ятої з міста прибули два великих фургони. Бонне озброївся біноклем і спостерігав, як із грузовиків вивантажували м'ясо, ковбаси, ящики з напоями. Вивантажені фургони одразу ж повернулися до Танжера. Ще до цього шосе заполонили мешканці навколишніх сіл — пішоходи і велосипедисти, які везли і несли до міста на продаж фрукти й овочі. Дехто завертав і до «Грайливих лялечок» — видно, постійні постачальники.

Пройшло кілька машин. Взагалі рух був невеликий — дорога вела до містечка, розташованого кілометрів за тридцять від узбережжя, і закінчувалася там, тому мерія і гальмувала її ремонт. Справа зрушилася з мертвої точки лише під натиском поліції.

Близько десятої з гаража виїхав «форд» старого випуску. Шофер поставив машину перед центральним під'їздом і зник у приміщенні. Чекати довелося недовго: в автомобіль сіло двоє, і він рушив до міста.

Бонне тихо покликав поліцейського, що розсипав гравій по асфальту:

— Махмуд, затримай отой «форд» на хвилину…

Коли автомобіль порівнявся з наметом, Махмуд вискочив на середину шосе, кахнув червоним прапорцем. Машина зупинилася.

Сергій, який прилип до віконця, здригнувся: за кермом сидів Ангель.

— Він, — прошепотів, — Франц Ангель;..

— Другий, певно, полковник Кларенс… — Бонне натискав на спуск мікрофотоапарата.

«Форд» знову рушив: стара, пошарпана, зеленкувата машина, в яких звичайно їздять люди середнього достатку. Комісар нахилився над мікрофоном.

— Марван, Марван, чуєш мене? Зараз на Танжер виїхав зелений «форд» під номером триста тридцять сім — шістдесят вісім. Встановіть нагляд! У машині двоє. Дізнайтеся, куди вони їдуть і де мешкають. Усе…

«Форд» давно вже зник за поворотом, а Бонне і Сергій все ще дивилися йому вслід. Потім комісар штовхнув Дубровського ліктем у бік, підморгнув.

— Порядок! — сказав весело. — Я знаю Марвана, він учепиться за них, як реп'ях за хвіст шолудивого пса. Можете вважати, Серж, що ви недаремно побували в Танжері.

— У нас кажуть: не хвались, ідучи на рать…

— Від Марвана їм не втекти, — запевнив Бонне. — Хитрий і розумний, бестія, природжений агент кримінальної поліції.

… На віллі починалися повсякденні клопоти. Заспані, напіводягнені дівчата бігали на кухню. На подвір'ї шофери мили дві легкові машини — розкішний «мустанг» останнього випуску і маленький червоний «фольксваген». Потім із гаража виповз заднім ходом пікап, постояв біля кухні і шмигонув з двору не на. Танжер, а по дорозі, що вела до містечка.

Бонне заворушився:

— Махмуд, ей, Махмуд, візьми мотоцикл і подивись за цим пікапом. Тільки обережно, не викажи себе.

Махмуд пішов навздогін не шосейкою, а ґрунтовою дорогою, навскіс, піднявши за собою шлейф жовтого пилу. Цим шлейфом він закрив півобрію — жовта завіса висіла в непорушному повітрі кілька хвилин, а потім впала якось одразу, наче обезбарвилась.

— Махмуд знає тут кожну стежку, — мовив Бонне вдоволено, — і ніхто його не запідозрить.

Пікап повернувся через годину, а за ним і Махмуд. Поставив мотоцикл, присів біля намету, доповів:

— Там садиба, і пан комісар може уявити собі, що гарна садиба. Паркан високий, дім красивий. Два поверхи, а перед будинком — квітник. Гараж на три бокси…

— Що — пікап? — знетерпеливився Бонне.

— Поки я знайшов дірку в паркані… — розвів руками Махмуд. — Бачив, як виносили з гаража кошики. Зовсім порожні кошики, кинули їх у кузов пікапа, і він поїхав.

Бонне запитав з цікавістю:

— Які кошики, Махмуд? Що в них носять?

— Ну, що?… — не знайшовся одразу той. — З такими хазяйки ходять на базар. Все носять.

— То кажеш, порожні кошики з гаража… — роздумливо протягнув Бонне. — А в тебе не склалося враження, що пікап віз їх туди вповні?

— Я подумав про це, пане комісар.

— Ось що, Махмуд. Підкоти сюди мотоцикл, повезеш мене до тої садиби. А вам, — звернувся до Дубровського, — доведеться понудьгувати.

— Мавр зробив свою справу… — невдоволено пробуркотів Сергій.

… Мотоцикл лишили в кущах за дорогою, і Махмуд показав Бонне дірку в паркані, через яку можна було заглянути в двір. Комісарові це місце не сподобалось — першому-ліпшому перехожому видно, що хтось цікавий прилип до огорожі. Вони обійшли навколо садиби, паркан всюди був високий і без щілин. Бонне невдоволено щось буркотів собі під ніс і замовк, лише побачивши неподалік кілька високих густих дерев. Зупинився біля крайнього і попросив Махмуда:

— Підсади-но!

Самого Махмуда не треба було підсаджувати — поліз за комісаром, як кішка.

З висоти подвір'я було як на долоні. Порожньо, жодної живої душі, наче мешканці давно залишили цю оселю. Але квіти довкруг цвіли буйно, отже, їх поливали щовечора. І пікап доставив корзини, напевно, з продуктами, навряд чи посилали б його сюди за порожніми.

Вони просиділи на дереві з півгодини, Махмуд крутився нетерпеливо, і Бонне вимушений був закликати його до порядку.

— Але ж пан комісар бачить, що там нема нічого цікавого, — почав той виправдовуватися. — Порожньо…

— Саме це й цікаво, — заперечив Бонне, — і, коли б ти був далекогляднішим, Махмуд, сидів би тихо, як миша.

І справді, їхнє терпіння скоро було винагороджене. З будинку вийшов чоловік у комбінезоні. Постояв біля квітника, уважно оглянув подвір'я, затим наблизився до гаража і зазирнув у маленьке вузьке віконечко. Незадоволено похитав головою, відімкнув двері, ступив за поріг. Побув у гаражі кілька хвилин, виніс щось загорнуте в папір і зник у домі.

— Дуже хотів би я зазирнути в те віконечко, — заворушився Бонне.