Чтение онлайн

… Як завжди, спогади засмутили Штайнбауера. Не тому, що було шкода колишніх колег — кожному своє, одних чекав зашморг, інших, як і його, забезпечене і приємне життя, — просто доля того контейнера, закопаного в забої старої шахти, не давала йому спокою.

У контейнері зберігалися списки «трійок». Штайнбауер знав, що знайти тайник практично неможливо, і все ж сумніви мучили його. Іноді здавалося, гірські породи зсунулися і зовсім завалили стару шахту, часом уявляв, як хтось випадково почав копати саме на тому місці. Розумів: усе це — дурниці, один випадок із мільйона, ба навіть із ста мільйонів, та все ж його кидало в холод, і кінчики пальців починали свербіти, буцімто обморожені.

Давно вже треба було дістати той клятий контейнер, та відкладав з року на рік.

В Австрії особисто йому з'являтися було небезпечно: багато хто ще пам'ятав там його, навіть преса іноді згадувала прізвище Штайнбауера у зв'язку з таємничим і безслідним зникненням федерального канцлера Мікласа напередодні того дня, коли гітлерівці окупували Австрію. Довіряти ж долю контейнера ще комусь Штайнбауер не хотів — був надто обережний і розумів, що таємниця, яку знають двоє, вже не таємниця. Все вагався, аж поки не розшукав Дорнбергера. Йому міг довіритися сяк-так: у Дорнбергера не вистачило б розуму ошукати його, але, виявилося, не вистачило й розуму тихо й обережно розкрити тайники. А шкода: минає двадцять років з часу страсбурзької розподільчої наради, а за законом цінності, що лежать на шифрованих рахунках, стають власністю банку, якщо за двадцять років ніхто не з'явився за ними. Тому й вирішив зараз довіритися Ангелю і цьому американському полковникові.

Ангеля він знак, Ангелі, не обдурить його — це ж за наказом Штайнбауера інсценізували смерть гауптштурмфюрера, бо для тої роботи, на яку брав його Штайнбауер, потрібна була людина без минулого.

Ангель побоїться зрадити. Він і полковник — гідна пара, варті один одного. В крайньому випадку поласяться на золото, але навряд: що золото — тьху, якихось шістсот тисяч, а там пахне мільйонами. Без його ж, Штайнбауера, допомоги, не зможуть зібрати «трійки», зрештою, якщо навіть намагатимуться, то тут їм і кінець. ІНп очолює організацію колишніх есесівців, і його рука дістане зрадників усюди. А Грейт і Ангель не можуть не розуміти цього.

Штайнбауер вирішив не критися і розповів компаньйонам про вміст другого тайника. Більше того, відвертість тепер була його козирем — що інформованішими ставали його партнери, то більше він прив'язував їх до себе. Хто ж сам добровільно відмовиться од своєї частки при розподілі, надто коли ця частка складатиме чортзна-скільки?

Його відвертість справила враження. Грейт забув про джин, а Ангель пересів у фотель ближче до Штайнбауера, їв його очима, намагаючись не пропустити жодного слова.

— Ми дістанемо цей контейнер, якщо навіть доведеться перекопати всі штреки тої шахти! — вигукнув полковник рішуче.

— Мені подобається ваш оптимізм, — мовив Штайнбауер. Обрізав сигару, спідлоба уважно стежачи за співбесідником: жодний рух, жодна підозріла інтонація не лишилися б непоміченими.

Полковник і справді захопився розповіддю, певно, йому імпонувала не тільки перспектива легкого збагачення, а й риск, пов'язаний з шуканням нацистських скарбів. Ангель не відвів очей, коли Штайнбауер втупився в нього. Зважував усі «за» і «проти» й нарешті сказав:

— Але ж ви знаєте, що в Танжері ми мали неприємності з поліцією. Можливо, вони переслідуватимуть нас і надалі. Там був агент Інтерполу, а це завжди небезпечно.

Штайнбауер не забарився з відповіддю:

— Ви одержите справжні іспанські паспорти і вилетите прямим рейсом із Мадріда на Відень. Навряд чи ця історія з дівчатками зацікавила міжнародну поліцію так, щоб вона оголошувала розшук. На всяк випадок не зупиняйтеся у готелях. У мене є в Австрії свої люди, ви одержите пароль і зв'яжетеся з ними.

— Я чув про ці скарби, — не втримався Грейт, — серед офіцерів окупаційних військ одразу по війні ходили про них легенди…

— Дехто з ваших колег, — криво осміхнувся Штайнбауер, — добряче нагрів на них руки. Чули про Борга?

— Майора Борга? Дезертира?

Штайнбауер кивнув.

— Його сліди загубилися, — мовив скрушно, — Ми б знайшли спосіб відібрати свої цінності…

Полковник враз згадав брудну історію з майором Боргом.

Сталося це влітку сорок п'ятого року. Американському комендантові Боргу подзвонили з поліції міста Штаренберга — десь у ставку виявили неопізнаний труп людини з простреленим черепом. На місце злочину виїхав слідчий. Він знайшов у кишені вбитого багажну квитанцію, по якій на вокзалі поліція одержала скриню з золотими зливками. Скриню відвезли Боргу: на цьому сліди золота загубилися — комендант не передав його окупаційним властям.

Через деякий час Борг дезертирував. Почалося слідство. Один знайомий військовий юрист розповідав Грейтові, що до рук майора прилипла не одна сотня тисяч доларів. Борга часто бачили з сином нацистського посла у Швеції Генріхштейна. Цей молодик брав участь в обладнанні тайників на території «фортеці фюрера». Борг і Генріхштейн неодноразово їздили на комендантському «паккарді» в Швейцарію, причому кілька свідків твердили, що, коли вони виїздили, машина була вкрай навантажена.

Полковник згадав ще деякі факти.

— Це ви затопили ящики з цінностями в озері Топліц? — запитав зненацька.

Штайнбауер кивнув.

— Я наказав кинути їх туди, бо не мав іншого виходу. Дорога в гори була забита автомашинами, а ваші солдати висіли в нас на хвості…

— Недавно на озері працювала експедиція. Здається, її організував журнал «Штерн»?

— Ці журналісти пхають свого носа куди не слід… — буркнув Штайнбауер. — Нам довелося пережити кілька неприємних днів. Там на дні валяються ящики з документами, про які краще й не згадувати. На щастя, вони підняли контейнери з фальшивими фунтами стерлінгів і, поки ми встигли вжити заходів, дістали лише один ящик з архівами управління імперської безпеки. Ці документи так і не були опубліковані, хоча в декого руки свербіли зробити це.

— Видавець «Штерна» — ваша людина? — поцікавився Ангель.

— Не зовсім. Ми використали інші засоби…

— Такі? — зареготав Грейт, піднявши кулак.

— Там, поблизу від Зальцбурга, — повернувся до нього Штайнбауер, — живе один чоловік. Він роз'яснив начальникові експедиції, що дехто може не дожити до кінця місяця.

— І той повірив?

— Мусив, — нахмурився Штайнбауер. — Багато їх було, ласих до чужого… І де вони? Хетель нагадав про кілька випадків. Можна втонути чи зірватися зі скелі…