Чтение онлайн

– Наразі ми лише знаємо, що його застрелила невідома особа з натовпу, яка згодом зникла.

Батько Мартіни не розуміючи захитав головою.

– Але ж ви кажете: о сьомій? Чому… чому ви не повідомили раніше?

– Бо за таких обставин ми найперше повідомляємо найближчим родичам. Щоправда, у нас наразі не виходить з ними зв’язатися.

Поліцейський відповідав по-діловому, терпляче, й Мартіна збагнула, що він звик, що, дізнавшись про смерть, люди ставлять недолугі питання.

– Звісно, звісно, розумію, – відповів Екхоф. Надувши щоки, випустив повітря ротом. – Батьки Роберта наразі мешкають за межами Норвегії. Але ви могли б зв’язатися з його братом, Юном.

– Його немає вдома, а мобільник вимкнено. Мені казали, що, може, він затримується у штаб-квартирі. Але тут я перестрів лише цього парубка. – Він кивнув у бік Рікарда, котрий стояв, наче зажурена горила, – скляний погляд, безвільно звисають руки у великих рукавицях, на сизій верхній губі виступили краплини поту.

– Де, на вашу думку, я можу знайти брата? – спитав поліцейський.

Мартіна з батьком перезирнулися, похитали головами.

– Чи є якісь думки щодо того, хто б міг бажати смерті Робертові Карлсену?

Обидва знову захитали головами.

– Гаразд. Тепер ви все знаєте. Мені вже час, але завтра мені доведеться поставити вам кілька питань.

– Певна річ, інспекторе, – мовив командувач і випростався. – Але поки ви ще з нами, якщо ваша ласка, розкажіть подробиці того, що трапилось.

– Почитайте у телетексті. Я кваплюся.

Мартіна зауважила, як батько потьмянів на лиці. Обернувшись до поліцейського, перестріла його погляд.

– Мені прикро, – відповів він. – Час – найголовніший фактор на цьому етапі розслідування.

– Спробуйте… пошукати його у моєї сестри, Теа Нільсен.

Усі троє озирнулися на Рікарда. Він ковтнув слину.

– Вона мешкає на Гетеборггата, у будівлі, яка належить Армії.

Поліцейський кивнув. Уже збираючись йти, ще раз звернувся до Екхофа:

– Чому його батьки не мешкають у Норвегії?

– Це довга історія. Вони відійшли.

– Відійшли?

– Втратили віру. Людям, які виросли в Армії, часто непросто, якщо вони обирають інший шлях у житті.

Мартіна пильно спостерігала за батьком. Але навіть вона, його дочка, не зауважила й краплі нещирості на його кам’яному обличчі. Поліцейський пішов геть, й вона відчула, як очі сповнюються слізьми.

Коли кроки інспектора стихли, Рікард, кахикнувши, промовив:

– Літню ґуму я поклав до багажника.

На той час, коли інформаційна служба аеропорту Осло зробила оголошення, він уже давно все збагнув.

– Due to weather conditions, the airport has been temporarily closed. [14]

Нічого страшного, мовив він собі, як і годину тому, коли повідомляли, що через снігопад рейс затримується.

Вони чекали, а тим часом сніг вкривав літаки волохатим килимом. Він мимохіть почав шукати поглядом людей у формі. Чомусь йому видавалось, що на льотному полі вони мають бути зодягнені у форми. А коли жінка у синьому біля виходу 42 піднесла до рота мікрофон, він збагнув усе за виразом її обличчя. Вона з прикрістю повідомляла: посадка відбудеться завтра о 10:40. Пасажири всі гуртом придушено застогнали. Вона прощебетала, що авіакомпанія оплатить зворотну дорогу потягом у Осло й ночівлю у готелі «САС» для транзитних пасажирів та пасажирів, що мають зворотний квиток.

Нічого страшного, знову повторював він собі, коли потяг мчав крізь темний нічний краєвид. Дорогою в Осло потяг зупинився лише раз: біля осередку будиночків, оточених білизною. Під самісінькою лавкою на платформі сидів собака, у ліхтарному світлі виднілися снігові пластівці, що літали у повітрі. Собака подібний до Тінто, блудного грайливого пса, що тинявся околицями у Вуковарі, коли він був малим. Джорджі та старші хлопці напнули на нього нашийник з написом: «Звати Тінто, власник – всі». Ніхто не кривдив Тінто. Ніхто. Але часом цього було замало.

Потяг протяжливо застогнав й знову рушив у сніговий вихор.

Коли Теа йшла відчиняти двері, Юн відійшов у дальший кінець кімнати, щоб бути непомітним із вхідних дверей. Емма, сусідка:

– Даруй, Теа, але цьому чоловікові конче треба побалакати з Юном Карлсеном.

– З Юном?

Почувся чоловічий голос:

– Мені сказали, що я, імовірно, знайду його у такої собі Теа Нільсен, що мешкає за цією адресою. Біля домофону прізвищ не зазначено, але ця добродійка ласкаво допомогла.

– Юн? Тут? Не знаю, як…

– Я з поліції, мене звати Харрі Холе. Річ у братові Юна.

– Робертові?

Юн вийшов до дверей. З порога на нього дивився чоловік однакового з ним зросту, з ясно-блакитними очима.

– Чи Роберт щось накоїв? – спитав він, силкуючись не зважати на сусідку, що виглядала з-за плеча поліцейського.

– Ми не знаємо. Дозволите увійти?

– Прошу, – мовила Теа.

Увійшовши, поліцейський зачинив двері перед носом роздосадуваної сусідки.

– Боюся, я маю недобрі новини, може, сядете?

Всі троє посідали навколо журнального столика. Просто як удар у сонячне сплетіння – Юн машинально нахилився уперед, почувши від поліцейського, що трапилось.

– Мертвий? – перепитала пошепки Теа. – Роберт?

Поліцейський кахикнув й повів далі. Слова лунали для Юна ніби темні, таємничі, майже незбагненні звуки. Поки поліцейський переповідав обставини смерті, він упнувся поглядом в одну точку. У нестулений рот дівчини, на губи, що виблискували, – вогкі, почервонілі. Дихала вона часто й неглибоко. Юн зауважив, що поліцейський змовк, лише почувши голос Теа: