Чтение онлайн

– Не знаю!
– надувся Довбуш.
– Але я вважаю, що вислухати їх треба.

– Як нам убезпечити себе від сюрпризів?
– спитала Роксолана тоном людини, що прийняла рішення.
– Я маю на увазі різні там засідки…

– Вони все передбачили, Роксолано, - пожвавився Довбуш, - вони готові, аби ми їх вели, куди завгодно, хоч у гори, хоч у ліс, хоч у будь який мегаполіс України.

– А вони - маячки?!

– А ми - детектори!

– Гаразд, готуй зустріч. Орієнтовно: Чернівці, мисливська база у Кам’янецькому лісі. До речі, Довбуше, він, цей їхній керівник, що, китаєць?

– Я його не бачив, його взагалі мало хто бачив у обличчя. Та судячи з прізвища - Ко Ше Лін, - або китаєць, або швидше кореєць.

– Хто з наших бійців знає східні мови?

– Та, мабуть, ніхто, - розгублено відповів Довбуш.

– Погано з особовим складом працюєте, осавуле, - сухо промовила полковник Роксолана, - боєць Чіпка володіє китайською. Отож наказую включити його до складу контактної групи.

– Гаразд!
– скреготнув зубами Довбуш.

– Ви вільні, осавуле.

Довбуш, ледве приховуючи образу, покинув конспіративне помешкання. Роксолана, залишившись сама, трохи подумала, а потім набрала номер Чіпчиного мобільника.

Після того, як мисливська база за селом Кам’яна була оточена вартою бійців-ювелірів, а ретельне обстеження на самій базі не виявило нічого підозрілого, Роксолана дала команду Довбушу викликати з Києва голову правління фірми «Не хлібом єдиним. Іnс.», цього китайця (чи корейця) Ко Ше Ліна.

Через кілька годин його персональний літак з плазмовим двигуном приземлився на чернівецькому летовищі.

Потім Довбуш мобільним зв’язком дав вказівку Ко Ше Ліну з мінімальним супроводом сідати у посланий за ним бензиновий джип і віддатися на волю водія.

За сорок хвилин у будиночок, який Роксолана обрала штабом Організації, ввійшов голова правління «НХЄ Іnс.» з секретаркою (чи хто вона?) та двома охоронцями.

Роксолана з осавулом Довбушем, хорунжими Кармелюком і Тарасом Бульбою, а також бійцем Чіпкою яко перекладачем, вбрані у дорогі шотландські мисливські костюми, сиділи за великим дубовим столом. Ко Ше Лін був у елегантному твідовому костюмі та чорній сорочці, без краватки, його супутниця в діловому вбранні секретарки, а охоронці - у темній класичній уніформі бодіґардів.

Роксолана, пропонуючи сідати, роздивлялася прибулих. Ко Ше Лін був невисокого росту, коротко підстрижений, з високим чолом, помітним носом з горбинкою, жорсткими складками обабіч тонких губів, чорнобривий, кароокий, із сумно іронічним поглядом сорокарічний чоловік. Ні китайського, ні корейського у ньому нічого не було, це був европеєць південного романо-кавказького типу. Його супутниця теж чорнява, темноока дівчина із засмаглою шкірою і шляхетним овалом обличчя. Зате охоронці були справжніми китайцями. Чи корейцями…

Після церемонного взаємного представлення, запитань про здоров’я і обміну враженнями про погоду і чудову буковинську природу перейшли до справи.

– Я не буду переконувати вас, панове, - почав Ко Ше Лін (до речі, Чіпка залишився без роботи, бо «китаєць» розмовляв чистою українською мовою), - у малоперспективності терористичного методу боротьби. Ви самі це знаєте. Та якщо ви обрали шлях, я не можу його не поважати. Я схиляюся перед людьми дії. А ви саме такі.

Та я прибув сюди не компліменти перед вами розсипати.

Я маю до вас пропозицію.

Ко Ше Лін зробив паузу і випив коштовної реліктової води.

– Пропоную об’єднати наші зусилля!

– З якою метою?
– спитала Роксолана «китайця».

– Нам теж не подобається режим Кромєшного!

– Дивно це чути.

– Чому? Адже ми так само потерпаємо від цього самодура, як і решта українського народу. Він заважає працювати!
– Ко Ше Лін розчервонівся, очі його заблищали.
– Через його тупість прибутки корпорації знизилися на піввідсотка… Та що там казати, цей режим пригнічує індивідуальність, самобутність особи, права людини. Чи не так, Ірен?
– звернувся він до своєї супутниці.

– Авжеж, - посміхнулася «секретарка» і розстібнула два верхні ґудзики зеленої шовкової кофтини. На шиї у неї виблискував золотий хрестик із діамантами у плати новій оправі.

– Гарні жінки змушені приховувати подарунки коханих чоловіків, - сумно констатував Ко Ше Лін.

– Невже лише через те, що гарні жінки не можуть відкрито носити ювелірні вироби із золота, - Роксолана помахала рукою, так, аби всі помітили золоту каблучку зі смарагдом на підмізинному пальці її лівої руки, - ви хочете боротися з режимом Кромєшного?

– Ні!
– твердо сказав голова правління «НХЄ Іnс.», - він вийшов з-під контролю!

– Тож що заважає вам, фактичному імператору Євразії, усунути це непорозуміння?
– саркастично спитала Роксолана.
– Є деякі нюанси, - незважаючи на іронію, сказав Ко Ше Лін.
– Хочеться це зробити найменшою кров’ю.

– Розумію, - співчутливо промовила Роксолана, - якісь там заворушення, революції, бунти можуть знизити прибутки корпорації ще на піввідсотка, а то, не дай Боже, на цілий відсоток. Це ж катастрофа!

– Не катастрофа, - спокійно зреагував Ко Ше Лін, - а неприємна проблема.

– А усунути Кромєшного найманими вбивцями не дозволяє репутація, - розвила далі свою думку Роксолана.
– Навіщо «НХЄ Іnс.» якісь непотрібні підозри. Бо ж можуть подумати, що смерть Кромєшного - це справа рук корпорації. Ні, хай його усунуть ювеліри і хай усі знають, що це зробили саме вони. Так, пане Ко Ше Лін?

– Так, пані полковник, - не знітився Ко Ше Лін, - саме так.

– А що далі?
– спитала Роксолана.