Тероріум
Шрифт:
– Геройская смерть, навєрно, товариш президент.
– Ладно. Іді. Лучше сдайся в плєн, гєнєрал.
– Да нєт уж, товаріш президент, вони мене живйом розірвуть. Лучше застрєлітся! Я йду, так і зроблю…
Курвенко блідий вийшов.
Президент України А. Д. Кромєшний, змахнувши непрохану сльозу, подибав до своєї улюбленої кімнати-сейфа. Дорогою він рештками вольових зусиль перевів себе із сентиментального у героїчний настрій і налаштувався на подвиг. Він підійшов до стелажа, де лежала тисячі разів ним проклята каблучка. Так і є. Вона знову змінилася! У ланцюжку червоного золота на місцях з’єднання ромбиків по всьому колу з’явилися маленькі рубіни!
– Ах, ти так!
– У Кромєшного зовсім щез страх, і він оскаженів.
– Ти думаєш, що ти всєсільноє! Нєт, врьош!
Ти простой кусок жолтого мєтала! А я сдєлаю із тєбя лєпьошку жолтого тоже мєтала!
А. Д. Кромєшний обома руками взяв корейську таріль з каблучкою, обережно поклав її на бетонну долівку і роззирнувся. Ага! На одній полиці він побачив те, що йому треба, - оздоблену сріблом і перламутром сокиру вікінгів, якій було уже понад тисячу років. Кромєшний узяв її до рук, ретельно оглянув залізний кований обух і зневажливо запитав каблучку на тарелі:
– Ну шо, чортово отродьє, готово?
Він замахнувся і щосили вдарив обухом, цілячись у зловорожу каблучку.
Хе! Заплющив очі.
А коли розплющив, то побачив на долівці лише черепки від тарелі і нічого більше - ні лєпьошкі з трьох ґатунків золота, ні смарагдів, ні рубінів.
До Кромєшного повернувся страх. Він жбурнув сокиру і, сам не знаючи куди, побіг коридорами своєї резиденції.
Довго він не бігав. У резиденцію ввірвалися повстанці, попереду яких йшли бійці самооборони. Побачивши, як назустріч їм біжить блідий напівбожевільний чоловік із рештками сивого волосся, що стояло сторч, два бійці, впізнавши Кромєшного, одночасно випустили у нього черги зі своїх кемів. Один стріляв вертикально, інший - горизонтально, отже президента України А. Д. Кромєшного було акуратно перерізано на чотири майже рівні частини.
Голова - окремо…
Командир самооборони повсталого народу, член центрального комітету «Народний гнів» полковник Довбуш, взявши кілька десятків найпомітніших бійців, пішов на штурм цієї «української Бастилії» - бетонної в’язниці на місці колишнього готелю «Україна». Він хотів було ще взяти собі на підмогу, а якщо чесно, то задля трохи іншої мети, члена цека Петра Степановича Ученія, але цей поважний, активний під час першої революції пан кудись щез.
Нічого, подумав полковник Довбуш, будемо випливати самотужки. У «Бастилії» Довбуш мав дві пильні справи: добити Чіпку і визволити Роксолану. Для останнього якраз дуже знадобився би П. С. Ученій, який мав би засвідчити Довбушеву легенду: він йде перевіряти пости, його вражає електрошокова хвиля з еш-міномета спецняків, що якимось дивом вистежили базу Організації, він дві доби лежав без пам’яти, отямився, потім довго переховувався в лісі, харчувався жабами, мишами і гадюками.
Коли почув, що в Україні починаються заворушення, пограбував магазин у Сторожинці, експропріював бензиновий джип місцевого олігарха і прибув до Києва, де пристав до повстання. Ось пан Ученій свідок! Що, він буде розповідати Роксолані, як вистежив і знищив її Організацію? Просто так, звичайно, не буде, а з лезом біля сонної артерії - буде! Але ж старий хитрюга десь щез. Мабуть, інтуїція старого ґебіста підказала йому, що треба втікати.
Довбуш, дорогою до в’язниці, швидко вирішував, що робити в першу чергу. Спочатку йти добити того вискочку Чіпку, а потім уже визволяти Роксолану чи навпаки. Але, здається, навпаки не вийде, бо визволена Роксолана першим чином побіжить шукати свого Чіпку, свого Чіпку, бля… Ні, треба обох… Чекай, а бійці? Вони ж будуть визволяти не якихось кримінальників, а - політв’язнів, жертв режиму, героїв! Не зможу ж я при них стріляти у в’язнів.
Довбуша роздирали ненависть до Чіпки і кохання (все-таки) до Роксолани, нарешті останнє почуття перемогло.
Вона ж не знає, що я зрадник, навпаки, я в її очах постану героєм (командир революційної армії як не як!), Чіпка помре від ран і, зрештою, у нас з нею все відновиться і буде так, як до появи цього шмаркача, який здурів після першого ж серйозного теракту…
Штурмувати «Бастилію» не довелося, бо всі наглядачі й охорона вже давно покинули цю страшну в’язницю.
Треба було лише взяти ключі і відмикати камери.
– Свобода, браття!
Повстанці обіймали щасливих в’язнів і допомагали їм дійти до виходу.
Довбуш власноручно почав відмикати камери у жіночому відділенні. Одна, друга, третя, четверта…
– Роксолано!
З ліжка підхопилася худа страшна змучена постать з вогненними очима. Вона, як скажена тигриця, плигнула на Довбуша і двома блискавичними рухами виколола своїми нігтями лезами йому очі.
Довбуш дико закричав, схопившись обома руками за очниці. Два бійці самооборони, що супроводжували Довбуша, схопилися за кеми.
– Він зрадник!
– заверещала Роксолана.
– Я полковник, командир ювелірів! Він зрадив Організацію!
Бійці завагалися.
– Це так, - пролунав скрипучий голос з кутка камери, - це полковник Роксолана, а це зрадник.
Бійці побачили в глибині камери безформену неоковирну постать в уніформі наглядачки.
– Вертухайка?!
– один з бійців підняв кем.
– Не треба, - зупинила його Роксолана, - вона наша, врятувала мені життя, допомагала. Йдіть собі, хлопці.
Йдіть!
Це було сказано таким жорстким командирським тоном, що здивовані бійці мовчки вийшли.
Роксолана взяла виючого Довбуша за волосся, підвела голову і трьома короткими рухами своїх нігтів-ятаганів перерізала йому горлянку. Він упав, а вона мовчки дивилася на Довбуша, аж поки він помер. Потім Роксолана заплакала і, непритомна, впала на руки Неомарусі Акушерки.
…Вони виходили з в’язниці втрьох - знесилена Роксолана, хворий, із відкритими ранами Чіпка і наглядачка Неомаруся Акушерка, яка підтримувала обох своїми дужими чоловічими руками.
– Все, пані, більше не можу, - Чіпка зблід і сповз на землю. Вони сіли втрьох на східцях хідника, що вів униз до Хрещатика. Чіпка поклав голову на коліна Роксолані і скляними очима дивився в небо. Роксолана трималася з останніх сил.
– Я знайду лікаря, - якось холодно, спокійно і відсторонено буркнула Неомаруся, окинувши ненависним поглядом Чіпку, і швидко пішла Інститутською догори.
Все ясно, подумала Роксолана і погладила давно немите Чіпчине волосся.
Так вони просиділи півгодини. Чіпка був у напівпритомному стані, а Роксолана - у відчаї: ось і відбулася революція, на всіх урядових спорудах - прапори жовто-сині із відірваною нижньою малиновою смугою, народ тішиться, магазини повні харчів - «хліба», «м’яса», «молока», які до того трохи подевшали, режим Кромєшного знищено, влада у руках комітету «Народний гнів», а двоє хворих революціонерів-політв’язнів сидять на голому хіднику цілком безпорадні і…