Тероріум
Шрифт:
Ми їм покажемо! Всі вганяли себе у дуже войовничий стан і всі, без винятку, потаємно покладалися на владу (хрінову, продажну, прогнилу) і особисто на президента (мудака, поца, психа), які ось-ось повинні втрутитися в ситуацію.
Повинні щось зробити, все що завгодно, аж до публічного розстрілу голови корпорації «НХЄ Іnс.», того китайця, як його там, але «хліб», «м’ясо» і «молоко» народови мусять дати. Бо допоки?!
Справді, допоки, думала собі влада в особі президента А. Д. Кромєшного і плекала світлу надію, що все ось-ось має владнатися само собою. Бо ж не може шановна корпорація «НХЄ Іnс.» зазнавати таких значних збитків. Мабуть, просто вирішили підняти ціни на «хліб», «м’ясо» і «молоко», тому й створюють легкий ажіотаж, вирішив президент Кромєшний і заспокоївся.
А черга тим часом еволюціонувала. Бої місцевого значення - за справедливу нумерацію - почали переростати у битви. А потім почалося політиканство на фронтах.
Звідси пішли стихійні мітинґи, а вже з них стали випложуватися - страшно подумати - маніфестації з політичними вимогами.
А. Д. Кромєшний запанікував. Тут щось не те. У відчаї він було хотів піти подивитися на злощасну каблучку в кімнаті-сейфі, але рештки здорового глузду вберегли його від цієї небезпечної авантюри. На всяк випадок він покликав куратора цієї справи полковника КҐБ П. С. Ученія.
– Ну що там, Петре Степановичу, зізналися бандити, що це вони заслали у мої засіки цю ювелірну заразу, що змінює свою подобу? Правда, це їхня робота? Мабуть, якась нова технологія на шостому рівні елементарних частинок? Кажи «так», скотино напівп’яна, аби я заспокоївся!
– останню фразу Кромєшний сформулював лише подумки.
– Дозвольте доповісти, товариш президент, - спробував виструнчитися П. С. Ученій. Він був у новенькому мундирі полковника КҐБ, але дуже напідпитку.
– Кажи бистрєє, Степанович!
– Поки що мовчать. І баба, і пацан.
– Питалі?
– Питали, товариш президент, і так, і з пристрастієм, нічого не розповідають.
– Я запитую, чи ПИТАЛІ, чи тортурам піддавали?
– По-справжньому ще ні, товариш президент, так, по дрібницях, струм, ін’єкції, психотропи, а щось серйозніше вони не витримають, обоє тяжко поранені - помруть.
– А ти, Степановичу, як вважаєш, - запобігливо спитав президент, - то кольцо, ну, ювелірний виріб, це їх, терористів-ювелірів, робота?
– Десь на процентів дев’яносто дев’ять…
– Хватіт, - вибухнув президент, - заєбалі! Ти мені коли конкретний результат доложиш?
– Якщо чесно, товариш президент, - алкоголь допоміг Ученію не розгубитися від президентського гніву, - то треба, аби вони, ці терористи - дівка і хлопець - видужали, а вже тоді я виб’ю з них усе.
– Він твердо знав, що в такій ситуації головне виграти час - старий каґебіст бо! А потім щось придумає або складе якусь чергову, цікаву для Кромєшного байку, або - треба знову готувати евакуацію.
– Харашо, - Кромєшний сам себе заспокоював, - несеш отвєтствєнность лічно. Вилікуй їх, а потом пускай сознаются. Чи як?
– Так точно, товариш президент!
– Свободєн.
П. С. Ученій почвалав до виходу.
– Степанович!
– Слухаю, товариш президент!
– Ученій крутнувся на підборах, заточився і ледь не впав.
Президент кілька секунд задумливо дивився на нього, а потім криво посміхнувся і махнув рукою:
– Нічого, Степановичу, йди, працюй.
Президент А. Д. Кромєшний у пориві відчаю хотів було спитати Ученія, що коїться з постачанням населення харчами, але вчасно схаменувся - не той дискурс. Тому він звелів помічникам негайно знайти і запросити до себе - для обміну думками - керівника корпорації «Не хлібом єдиним. Іnс.» пана Ко Ше Ліна.
Ось зараз я цьому китайцеви,… налаштовував себе на грізний державницький лад президент Кромєшний.
Прибіжить він оце, цей зажерливий китайський олігарх, стане ось там на килимі і чекатиме, поки я, президент великої могутньої країни, виявлю йому свою ласку подивитися на нього. А я, похмуро, мовчки і зосереджено, походжатиму вздовж свого стола, розкурюватиму люльку (треба для цієї нагоди обов’язково собі справити, здається, у коморі-сейфі є кілька «дангілів») і тягнутиму павзу.
Довго тягнутиму. Потім китайська морда кашляне. Я не зверну уваги. Ще потягну. А потім неуважно підведу на нього важкий погляд і довго дивитимусь просто в очі.
Китайський павук почне нервуватися. Ось тоді я й завдам психологічного удару:
– Как ві думаєтє, товаріщ Ко Ше Лін, сколь бєзгранічним єсть тєрпєніє украінского народа?!
Він закліпає своїми вузькими очима. І вже тоді я дам йому пиздюлєй по повній програмі. В результаті - через годину у магазинах буде повно харчів, через день зникнуть черги, через тиждень знизяться ціни… А потім вдячний народ восхвалить свого президента…
Керівник «НХЄ Іnс.» пан Ко Ше Лін не прибіг. Ні через годину, ні через день, ні через тиждень.
Соціум тим часом почав самоорганізовуватись. Замість безладних блукань містом з вимогами «Хліба!» почали з’являтися злагоджені маршові колони з гаслами «Геть!»
А. Д. Кромєшний затужив. А одного ранку звелів Кірілови - особисто - як собі хоче, знайти можливість йому, президентови України, зв’язатися з цим клятим (шановним і впливовим підприємцем) Ко Ше Ліном.
Через день знічений Кіріл Кірілич невпевненою ходою увійшов у президентський кабінет:
– Он готов встрєтітся, Дотідортич.
– Хто?
– Пан Ко Ше Лін, глава «НХЄ Inc.»
– Га? Що? Пускай заходіт.
– Е-е-е, понімаєтє, Дотідортич… он, как ето… готов встрєтітся, еслі ви прієдітє.
– Я?
– Ви.
– Куда?
– Он сєйчас на Тайванє.
– Блядь! Сука! Кітайскій урод! Совсєм абарзєл! Я ж єго - в порошок… в пиль лагєрную!…
А. Д. Кромєшний почав бити чайний сервіз. Потім стомився, впав на канапу і жестами щось показував Кіріл Кіріличу.