Чтение онлайн

– Слухаю.

– Вопроси єсть? Вопросов нєт, - Кромєшний радісно посміхнувся від того, що йому вдалося у цей тривожний час так вдало пожартувати.

– Корочє, всє сіли на команду «Орел Б», всє работают в одном направлєнії. А тєпєр я хочу об’явіть командіра команди «Орел Б», ето полковнік Учєній Петро Стєпановіч. Прошу! Ґенерал Курвенко перекинув склянку з водою.

З кутка, з-за ґенеральських спин, вийшов пан Ученій.

Він був у партикулярі, але всі побачили, що перед ними справжній полковник, і по тому, ЯК він підійшов до столу, всі збагнули, що це - майбутній ґенерал.

У буковинському лісі неподалік Чернівців, десь між Кам’яною і Старими Бросківцями, відбувався VII-й Великий Збір Організації «Юна Великоукраїна». Близько п’ятдесяти «делегатів» - а фактично це було ядро ЮВУ, молоді хлопці і дівчата, - зібралися, аби вирішити одне, але надзвичайно важливе питання: що далі? Як боротися з креольським режимом?

На галявині, над якою було розгорнуто волоконно-оптичне маскування «штучний ліс», на розкладних стільцях сиділи «делегати», за столом «президія» - вище командування. Перед ними кришталевий вівтар із золотою скіфською Пектораллю, за ними розгорнутий прапор ЮВУ: на синьому тлі золотий козацький хрест в оточенні тризуба, восьмикутної зірки октограми, графічного зображення писанки та емблеми U U. Майже всі були в цивільному вбранні у стилі «молодь на пікніку», лише охорона і осавул Довбуш як відповідальний за безпеку - в бойових «хамелеонах».

Слово тримала командарм полковник Роксолана:

– Пані і панове, братове і сестри, бійці ви мої офірні (а ось і мій, ще не видужав від рани, але сам винен, напівлежить оце на розкладачці, цікаво, чи здогадалася якась з цих дівуль, моїх соратниць, - чи Наталка Полтавка, чи Маруся Чурай змінити йому пов’язку, а що, кидаєш усе, відкладаєш пильні справи, боротьбу за автентичну Україну, летиш до нього, аби хоч побачити, як він, що він, чи краще йому, заходиш в печеру, а він, скотина, з голою блядюжкою, поранений називається, та будь хто на моєму місці стріляв би з обох рук у безсоромних розпусників), за роки нашої боротьби ми довели як нашим ворогам, так і собі, як Україні, так і світови, як Вищим, так і Нижчим силам, що ще є порох у порохівницях, не перевелася ще козацька сила, і українські патріоти, готові зі зброєю у руках відстоювати право своєї нації на існування, - ще є!

Браття мої і сестри, соратники, чому ми взялися за зброю (а чому я, дурна, взялася за епік ТОДІ, він же може видужати, а може й ні, Господи, лише не це, треба було в курву стріляти, або хоча би промахнутися, ні, вона, блядь, стріляє в живу людину, і в кого, у того, кого кохає по-варіятськи і без кого жити уже не може, от діла, така крута дівка, полковник, і вляпалась, як качка в болото)? Та тому, що, коли ми почали щось тямити у цьому світі, то зрозуміли - наші батьки і діди залишили нам від України одну декорацію, таку собі фарбовану потьомкінську Україну, - без первня ідентичности, без самостійної політики, без економіки, без армії, без мови, без культури, такий собі складовий елемент нової імперської системи, щоправда, з формальними атрибутами незалежної держави. Що мусили робити ми (я мусила не стріляти в свого коханого, хоча за зраду його вбити мало), молоді українці, котрі збагнули, як нас підло обмануло так зване старше покоління? Ми, цвіт нації, інтелектуальна еліта, котра не полінувалася трохи покопатися у напівзабороненій замовчуваній справжній історії України?! Вдаватися до парламентських методів боротьби? Ой, тримайте мене, бо впаду від сміху (а він, гад, мій коханий, упав тоді просто на каміння, це ж міг і голову собі розбити), парламентські методи боротьби! В Україні?! Та чогось більш цинічного, фальшивого і гидкого у світі, здається, не існує, навіть за імператора Товаришсталіна, понад століття тому, демократії було більше (ось і тут демократія шкідлива, бо які у нього, хлопця Ігоря, можуть бути права людини, тобто особисте життя поза мною, - а це те саме, що право трахатись на стороні, - якщо його кохаю я, логічно чи ні?), ось ми і обрали у цій ситуації єдино правильний шлях боротьби - збройний! Я не буду перераховувати усі наші успіхи на терені терору (чого вартий лише останній акт, коли був поранений, гм, та він збожеволів, дівко, з одного боку, він простий шеренговий боєць і хай би собі божеволів, але ж я не можу без нього, такого гарного, ось підвівся, сів, раптово зблід, мабуть, рана заболіла) - біль, великий біль відчула Україна від нашого здвигу, але це був біль во спасеніє - нищівний для антиукраїнського режиму Кромєшного і цілющий для самої України! Та будемо чесні з собою, брати мої милі і сестри мої любі (Господи, та йому ж зле, хоч якась сука здогадається води подати, але ж і гарний, зрадливець, ця блідість, цей хворобливий рум’янець, брови дуже чорні, ох, як би я його…), чи досягнули наші героїчні, а я не боюся цього слова, зусилля поставленої мети? Боюся, що ні! Бо чому ми обрали терор? Аби розбудити непритомну націю, аби ушкодити режим, аби розворушити сонні українські сили (ох, нема в мене більше сил, як я його хочу) - і що? Своїми діями ми частково ушкодили цю антиукраїнську владу, але суспільство?

Суспільство ми не лише не розбурхали, а навпаки, ще більше залякали, мало того, зазомбоване агітпропом Кромєшного населення нас просто ненавидить, яко підлих убивць і корисливих бандитів. Тому зібралися ми на позачерговий Великий Збір Організації з одним питанням: що робити? (що, що, взяти оце Ігоря, завести он туди під ліщину, покласти його в траву і спитати про здоров’я, він скаже, що йому зле, я ж швидко і вправно перев’яжу його рани, дам піґулку стимулятора, а коли йому стане краще, ні, чекати, поки подіє піґулка, я не буду, за той час я його обцілую скрізь, скрізь, скрізь, а вже потім). Панство, воїни за Україну, а коротше, панове бійці, на суд зібрання командування виносить три варіянти нашої подальшої боротьби, які викристалізувались у надрах верховного командування. Перший (перший раз ми будемо кохатися просто, класично і елегантно, я буду зважати на його рани, а він виявить достатню витримку, аби я) - це продовжувати масовий терор, але значно інтенсивніше, масштабніше і кривавіше, тобто займатися тим, чим дотепер.

Другий (другий раз я залізу на нього і буду цілувати, ні, буду гризти, дряпати, кусати, щоб знав) - шлях індивідуального терору. Вбивати конкретних осіб. Тих, які вчинили найбільші злочини проти українського народу.

У першу голову - Кромєшного, а за ним різних там лайнових, курвенків і решту сволоти, аж до начальників районних каґебе. І нарешті, третій (чому нарешті, третій раз буде не «нарешті», тобто не завершальний, а просто третій, за яким буде четвертий, п’ятий, шостий, сьомий, ми будемо кохатися довго) - це збройне легальне повстання з метою взяти під свій контроль кілька областей України і оголосити цю територію новою незалежною державою. Є думки, що країні із жовто-синім прапором, з державною українською мовою, політичними та економічними свободами і з антиевразійською геополітичною орієнтацією Захід обов’язково допоможе (обов’язково треба ще раз, хай буде восьмий у якийсь екзотичний спосіб).

Почалися дебати. На величезний подив полковника Роксолани, більшість ювелірів схилялася до третього варіянту. Ех, недостатньо вона вивчила особовий склад своєї Армії, більшість ось виявляється прихильниками альтернативної історії, аматорами політичної фантастики і просто адептами кривавих авантюр. (Ігоря можуть убити, він же ще малорухливий, а в тилу його не залишиш, коли все почнеться, бо свої ж і пристрелять). Роксолана недобре поглянула на осавула Довбуша, який саме почав кудись збиратися.

– Ви куди, осавуле?

– Час варту перевірити, - глузливо кинув Довбуш, глипнувши на ручний командирський хронометр.
– Пора.

Довбуш закинув за плече кем і, не віддавши честь пані полковниці, вийшов із зони дії маскувальної системи. Він швидко йшов лісом, але несподівано зупинився, оглянувся довкола: рубінове проміння сонця, що заходило, оксамитове листя, яке буває лише у вересні, клубки темно-фіолетової темряви, що зароджується у ярах, - слухай, Сашко, а може, не треба? Кілька хвилин подумав. А чого вона?
– І рішуче пішов далі. По якомусь часі, побачивши у себе на грудях оранжеву цятку лазерного прицілу, швидко набрав номер на мобільнику, переведеному в режим закодованого внутрішнього зв’язку, і сказав:

– Спокійно, Толю, це я.

– Привіт, Сашо.

Довбуш підійшов до вартового бійця ювеліра Б. Хмельницького і сів поруч на м’який мох.

– Ну, як там?
– спитав Б. Хмельницький осавула.

– Ситуація виходить з-під контролю. Більшість схиляється до пропозиції цього полтавського соцького - Бульби. Знаєш, що він пропонує?

– Чув. Кажуть, якусь партизанщину.

– Партизанщину? Широке повстання, захоплення трьох західних областей, проголошення Української незалежної держави і так далі.

– Шиздєц!

– Повний.

Ювеліри трохи ображено помовчали.

Довбуш зробив рвучкий жест, ляснув приятеля по плечу:

– Курнеш?

– А що є?

Довбуш, хитро посміхаючись, вийняв з потаємної кишеньки в поясі маленький бульбулятор і пласке пуделко з травою.

Після кількох суттєвих затяжок Б. Хмельницький патетично спитав Довбуша:

– Ти, Сашо, як прийшов у терор?

– Народився я в родині щирих українців, - мрійливо почав Довбуш, - уявляєш собі, родина, створена двома поетами, україномовними, бляха, вони мене й виховали відповідно, - батечко частував змалечку «Гайдамаками», а матінка - «Катериною», ось і виріс я сентиментальним, імпульсивним, жорстоким українофілом. Школу відбув одну з небагатьох україномовних, що збереглася тоді ще у галицьких райцентрах, а потім веенез. Перше зіткнення з життям поставило переді мною вибір - або швиденько ставати русифікованим конформістом, або зробитися українським фашистом. Я обрав друге. Спочатку пробував створювати якісь підпільні організації орденського типу, але потім зірвався. Купив у пацанів за валюту двадцятизарядний епік…