Чтение онлайн

— У вас надто багата уява.

— Цього іноді вимагає мій фах. Пітере, давайте не сперечатися, а працювати. Ви достеменно знаєте спонуки, які змушують робота ховатися. У вас є записи його способу мислення на самому початку. Я хочу знати, наскільки може наш робот зробити те, про що я щойно говорила. Йдеться не лише про цей конкретний приклад, а про цілий клас подібних дій. I я хочу почути це якнайшвидше.

— А поки що…

— А поки що перевіримо їх на відповідність Першому закону.

Джеральд Блек з власної ініціативи наглядав за будівництвом дерев’яних перегородок, що як гриби з’являлись довкола великої зали на третьому поверсі другого радіаційного корпусу. Робітники працювали без зайвих розмов, хоча дехто й дивувався, для чого було встановлювати шістдесят три фотоелементи.

Один із них біля Блека зняв капелюха і задумливо витер чоло рукою в ластовинні.

Блек кивнув йому:

— Як справи, Валенський?

Валенський здвигнув плечима і закурив сигару.

— Як по маслу. А що сталося, Док? То три дні не було роботи, а тепер не знаєш за що хапатися. — Він відкинувся на спинку крісла, сперся ліктями об поруччя і випустив клуб Диму.

У Блека сіпнулися брови.

— З Землі прилетіли робототехніки. Пам’ятаєш, скільки було мороки з роботами, які лізли під гамма-промені, поки ми не вбили їм у голови, щоб вони цього не робили.

— А хіба ми не одержали нових роботів?

— Одержали кілька, але здебільшого перевчали старих. Отож конструктори хочуть розробити нову модель робота, який би не боявся гамма-променів.

— I все ж дивно, що через це припинили роботу над двигуном. Я думав, що ніхто не може припинити П.

— Ну, це вирішують нагорі. Я роблю те, що мені кажуть.

— Може, тут справа далі тягнеться…

— Може. — Електрик усміхнувся і хитро підморгнув: — Хтось знає когось у Вашингтоні… Та поки мені добре платять, мене це не обходить. Двигун — не моя справа. А що вони збираються тут робити?

— Питаєш! Вони привезли силу-силенну роботів — більше шістдесяти — і хочуть перевірити їхні реакції. Оце все, що я знаю.

— I довго це триватиме?

— Я і сам хотів би знати.

— Ет, що ж, — саркастично докинув Валенський, — аби платили гроші, а там хай собі граються, скільки їм заманеться.

Блек був задоволений. Хай ця версія поширюється. Вона безвинна і досить близька до правди, щоб задовольнити цікавість.

Чоловік непорушно сидів на стільці. Вантаж зірвався й полетів униз, але в останню мить відлетів убік під ударом сильного, вчасно пущеного променя. Дослідні роботи НС-2, що сиділи в шістдесяти трьох кабінетах, розділених дерев’яними перегородками, рвонулися вперед за якусь частку секунди до того, як вантаж змінив свій напрямок. Шістдесят три фотоелементи в п’яти футах від своїх висхідних позицій дали сигнал, і пера позначили це на графіку у вигляді гострого зубця.

Вантаж піднімався і падав, піднімався і падав…

I так десять разів!

Десять разів роботи кидалися вперед і зупинялися, як тільки бачили, що людині вже не загрожує небезпека.

Генерал-майор Келлнер не вдягав свого мундира після обіду з представниками “Ю. С. Роботс”. I зараз він нічого не одягнув поверх блакитно сірої сорочки з розстебнутим комірцем, на якій теліпався чорний галстук.

Він з надією подивився на Богерта. Той, як завжди, був ввічливий, охайно зодягнений, і лише блискучі краплини поту на скронях виказували внутрішню напругу.

— То як? — запитав генерал. — Що ви там хотіли побачити?

— Різницю, яка, боюся, може виявитися надто незначною, щоб робити якісь висновки, — відповів Богерт. — Для шістдесяти двох із цих роботів необхідність кидатися на допомогу людині, якій загрожує очевидна небезпека, є те, що ми називаємо вимушеною реакцією. Бачите, навіть коли роботи знали, що людині справді не буде заподіяно шкоди, — а після третього або четвертого разу вони повинні були знати це, — вони не могли реагувати інакше. Цього вимагає Перший закон.

— Ну?

— Однак шістдесят третьому роботу, модифікованому Нестору, така обов’язковість не властива. Він вільний у своїх діях. Якби він захотів, то міг би залишитися на місці. На превеликий жаль, — в голосі Богерта забринів легкий смуток, — він не захотів.

— Чому, як ви гадаєте? Богерт стенув плечима:

— Думаю, що доктор Келвін розкаже нам, коли прийде сюди. Щоправда, вона може зробити це в похмурих тонах. Вона іноді буває трохи роздратована.

— А свою справу знає? — раптово насупившись, занепокоєно спитав генерал.

— Атож. — Здавалося, це потішало Богерта. — Доктор Келвін добре знає свою справу. Вона розуміє роботів, як рідна сестра — це, мабуть, тому, що вона ненавидить людей. Вона хоч і психолог, але вкрай нервова особа. Схильна до шизофренії. Тож не сприймайте її надто серйозно.

Він розклав перед собою довгі аркуші графіків з кривими лініями.

— Бачите, генерале, з кожним експериментом інтервал у часі від падіння вантажу до сигналу робота має зменшуватися. А порушення цієї закономірності свідчить про відхилення в позитронному мозку. На жаль, всі вони тут не мають жодних відхилень.

— А якщо наш Нестор-10 не відповідає примусовою реакцією, чому ж його крива не відрізняється від інших? Я не збагну цього.

— Все дуже просто. Реакції роботів не зовсім аналогічні людським реакціям. У людей свідомі дії значно повільніші, ніж рефлекторні. А в роботів не так. У них, коли вибір зроблено, швидкість свідомих дій така сама, як і вимушених. Правда, я сподівався, що для Нестора-10 початковий експеримент виявиться несподіванкою і він витратить більше часу.

— Але цього не сталося?

— Здається, ні.

— Тоді ми нічого не добилися. — Генерал досадливо відкинувся на спинку крісла. — А вже п’ять днів, як ви тут.

Зайшла Сьюзен Келвін, грюкнувши дверима.

— Заберіть свої графіки, Пітере! — кинула вона. — Ви ж знаєте, що вони нічого не дають!

Келлнер підвівся, щоб привітатися з нею, та вона лише нетерпляче щось буркнула й сказала:

— Спробуємо застосувати інші методи. Мені не до вподоби те, що відбувається.

Богерт і генерал перезирнулися.

— Щось трапилось?