Чтение онлайн

Всі шестеро кібернетиків — група Гора — буквально збилися з ніг, налагоджуючи апаратуру. Людям активно допомагали роботи. Там, де вимагались безсторонність, точність і терпіння, вони були незамінні.

Скоро капітан подасть команду, і він, головний кібернетик “Ренати”, поверне білу пластмасову ручку рубильника. І рівно через десять хвилин спрацює реле часу. Від людей уже нічого тоді не залежатиме. Всі члени екіпажу до того часу лежатимуть кожен в своїй ванні, намагаючись дихати глибоко і рівномірно, розслабивши м’язи. Тіло буде опущене в біорозчин по горло. Потім рівень біорозчину буде підніматись, а організм все глибше і глибше провалюватиметься в бездонний сон, близький до небуття…

Стафо вивів із задуми сяючий екран виклику. Штурман був вражений, побачивши, як за кілька годин змарніло і постаріло капітанове обличчя.

— Як у вас справи, Стафо?

— Все гаразд, товаришу капітан

— Навігаційний пульт?

— Діє безвідмовно.

— Програма поведінки “Ренати”?

— Повністю завдана кіберсхемі.

— Ідіть в біозал.

— Єсть.

— Не затримуйтесь: на реле часу вже подана команда. їдьте краще на аварійному ескалаторі, він домчить вас за півтори хвилини…

Екран погас.

Стафо рвучко звівся, звично осмикнув комбінезон. Потім натиснув на екрані виклику кнопку біолабораторії. Перед ним поволі пропливла маленька каюта, вся заставлена приладами. Кольорове зображення було досить чітке, ї Стафо виразно бачив кожну пробірку, колбу, реторту Але лабораторія була порожня. “Певно, Марійка уже в біозалі”, — вирішив Стафо. Про всяк випадок він увімкнув екран огляду коридорів. І одразу побачив, як у кінці відсіку Марія смикає і не може відчинити двері. Стафо натиснув кнопку збільшення, і перед ним на весь екран виросла тоненька постать дівчини. Особливо впали в око Стафо її руки, що вчепилися в ручку дверей, по-дитячому прикушена губа і повні сліз очі.

“Марійко, я йду до тебе”, — хотів крикнути Стафо, але згадав, що зв’язок з коридорами односторонній.

Марійка в протилежному кінці Великого кільця. Дістатись туди по центральному ескалатору можна за сім хвилин, а у моєму розпорядженні — десять. Отже, бігом і ні секунди відпочинку!

Коридор Великого кільця, плавно загинаючись вгору, губився в далечині. Стафо не пробіг і десяти метрів, а серце уже глухо забухало, боляче віддаючись у скронях.

Кожен крок вимагав неймовірних зусиль. Піт рясно зросив усе його тіло, і Стафо змушений був знехтувати інструкцією і трохи розкрити комбінезон. Він хрипко і часто дихав.

Нарешті поворот! Півдороги позаду. Невже лише півдороги? Стафо здавалось, що він біжить цілу годину. Насправді — Стафо зиркнув на годинник — минуло всього три хвилини.

“Швидше, швидше”, — підхльостував себе Стафо. Він похитувався і часто хапався за зеленкуваті стіни. А одного разу боляче забився об гострий кут кондиціонера повітря. Інколи він втрачав свідомість, і маревні хвилі заливали палаючу голову… Але натреновані ноги Стафо несли його вперед. І коли в хвильку просвітління Стафо оглянувся, він побачив, що здолав майже увесь шлях. Останні метри співпали за напрямом з траєкторією “Ренати”. Сила ваги із клятого ворога перетворилася в друга. Стафо клубком скотився по коридору і вдарився об люк. Вскочивши у відсік, Стафо гарячково озирнувся. Так, це той відсік. Але Марії тут не було.

Задихана від швидкої ходьби, Марія ввійшла в біозал. Тут нікого не було, крім Петра Брагіна й Іскри Гора.

— Запізнюєтесь, — мовив капітан.

— Я затрималась, бо заклинився вихідний люк відсіку, — непевна усмішка торкнулась пересохлих Маріїних вуст.

— Так, цю скаргу я чув сьогодні від багатьох, — задумливо сказав капітан. — Дивно, що нічого подібного раніше не траплялося. Ну, що ж, займайте свою ванну. Ваш номер… — капітан подивився на Іскру Гора, який щойно підійшов.

— Тринадцятий, ось він, перед вами, — Іскра вказав Марії на матові низькі дверці.

— Щасливий номер. Але поспішіть, — капітан легенько підштовхнув дівчину до дверцят.

— А що, хіба вже всі?.. — Марії перехопило подих. Вона обвела очима однакові дверці, що займали всю окружність біозалу.

— Всі, крім Стафо. Він має прибути сюди на аварійному ескалаторі.

— Дозвольте мені почекати його? — тихо сказала Марія.

— Ні, ні, про це не може бути й мови. Вам ще слід приготуватися і прийняти синтованну, а у вас залишились лічені хвилини. — Капітан подивився на годинник. — За чотири хвилини вимкнуться ведучі дюзи, і на “Ренату” навалиться страшенна вага.

Капітан підбадьорливо посміхнувся Марії і зачинив за нею дверцята.

Швидко роздягнувшись і акуратно склавши одяг, Марія ввійшла у синтованну. Струмочки циркулярного душу впали на неї, у вухах зазвучали хвилі музики. Із тисяч отворів у стінках били сильні й злі струмені. Та через кілька секунд тіло Марії уже стало нечутливим до них: поступово, за складною, спеціально розрахованою для Марії кривою, вона насичувалась іонами, що діяли на організм, як наркотики.

Марія не втрималась, похитнулась, і гнучкі щупальця кіберсхеми бережно підхопили її. Марія знала, що через кілька хвилин ці ж щупальця виймуть її, уже напівсвідому, із синтованни і легенько опустять у біованну — залишиться над рідиною лише підборіддя. Вона ще дихатиме, але все рідше і рідше. А рівень рідини в біованні міліметр за міліметром підніматиметься вище і вище… і потім… потім провалля в мертвий сон.

І ті ж автомати покличуть її до життя, коли мине час, що дорівнює сорока земним добам.

“Цікаво, в якій кабіні Стафо? От коли б у сусідній…”

Коли Стафо переконався, що Марійки у відсіку немає, його в першу мить охопила радість: значить, вона відчинила люк і тепер перебуває в біозалі. Але, мимоволі глянувши на годинник, не стримав крику — уже минуло п’ятнадцять хвилин, як він залишив штурманську рубку. Отже, п’ять хвилин тому реле часу намертво замкнуло всі біованни…

Що діяти? Він приречений. Стафо метнувся до люка, але на півдорозі безпорадно зупинився, зрозумівши — пізно. Всі його товариші охоплені глибоким анабіотичним сном. І Марійка, певно, там. Вона обов’язково там!.. Ну, що ж, якщо він, Стафо, й загине, це не зіб’є “Ренату” з правильного курсу, його друзі, безперечно, розгадають таємницю гальмування зорельота і знайдуть шлях до рідної планети.

Але ж до дідька безглуздо загинути через дурну випадковість. Та ні, він так просто не здасться. Стафо облизнув смаглі вуста. Насамперед треба вжити заходів проти перевантаження. Бігти назад, в рубку, де є протиперевантажне крісло? Ні, не встигне…

Ага! Наглухо затягнувши застібку комбінезона, Стафо швидко крутнув регулятор невеликого балона із стисненим повітрям, вмонтованого всередині комбінезона. Комбінезон одразу роздувся, мов куля, щільна прогумована тканина облягла, стиснувши ноги штурмана, і погнала кров у верхню частину тіла. Від приливу крові Стафо відчув легке запаморочення.