Чтение онлайн

Минав час. Мертва тиша тиснула на барабанні перетинки.

“Якби я був у біованні, то принаймні загинув би разом з усіма. А так умру на самоті й заберу з собою таємницю “Ренати”. Навряд чи мій щоденник потрапить до рук людини чи якійсь розумній істоті. Вибратися з цієї пастки, мабуть, неможливо…”

Але що це? Стафо не повірив своїм очам. Спочатку на одних, потім на других дверях спалахнули блакитні кола циферблатів, і стрілки — вузькі пучечки, що їх випромінювала, рівномірно обертаючись, частинка радіоактивного кобальту, — почали рухатись. Вони рухатимуться цілих вісімнадцять годин. Але чому не спалахують інші циферблати?

Болісна тривога й невідомість стиснули серце. Сидіти в цьому порожньому похмурому залі й чекати — ні, це нестерпно!

Повільно перебираючи руками, він попрямував до виходу, щомиті озираючись. Але світились лише два кола…

Флагманська рубка зустріла його напруженою тишею. Звичне гудіння автофіксатора лише підкреслювало її. Стафо перш за все поглянув на магнітометр — напередодні він з допомогою Роба переправив його на новий масштаб вимірювання.

Так і є! його здогад правильний: “Рената” перебувала в центрі (чи біля одного з полюсів) надзвичайно потужного магнітного поля.

— Давай-но, Роб, перевіримо чутливість радіопульта, — звернувся Стафо до робота, що непорушно стояв у кутку. — Допоможи мені.

— Слухаю.

Гігантським стрибком Роб перелетів до штурмана.

Кілька годин вони розбирали й перевіряли радіопульт. Потім Стафо писав щоденник. Постійна сонливість зникла, Стафо був дуже збуджений. Хотів було трохи поспати, та де там!

Нарешті, глянувши на годинника, він вирішив: настав час!

Світились лише два циферблати. Стрілки на годинниках пробудження вже оббігали останнє коло.

Страшенно збуджений Стафо позирав на двері, гадаючи, з яких вийде Марія. А Роб поводився напрочуд спокійно. Він непорушно висів у повітрі, тримаючись одним щупальцем за настінну штангу.

Петро Брагін глибоко зітхнув і розплющив очі. Він горілиць лежав у ванні, біорозчин ледь помітно коливався, лоскочучи підборіддя. Тіло затерпло, але ворушитися ще принаймні з годину не можна. Руки й ноги м’яко тримали численні щупальця.

Голова після анабіозу була напрочуд ясна й невагома.

“Мабуть, я вийду звідси останнім, — подумав капітан. — Адже я й Іскра Гор зайшли в біованни позаду всіх”. Правда, не з’явився Стафо. Вони чекали його до останньої миті — до третього аварійного сигналу.

Рівень біорозчину поступово знижувався. Щупальця слабшали. Капітан з насолодою поворушив руками.

“Перш за все — причини гальмування “Ренати”. Зовнішній огляд корабля. А для початку — прогулянка на яхті для всього екіпажу”, — і капітан усміхнувся.

З цією посмішкою Петро Брагін вийшов з біованни. Він здивовано озирнувся. Іскра Гор?.. А де ж решта?

— Здрастуйте, капітане.

Хто це? Нова людина на ракеті? Зігнутий, смуглявість ще більш підкреслює худючість. Сиві пасма волосся — і майже юнацьке обличчя. Невже це… Не може бути! Але ось чоловік посміхнувся, і в капітана щезли всі сумніви.

— Стафо!

— Здрастуйте, капітане, — повторив штурман з дивною застиглою посмішкою. — А де ж решта?

Півтори години ретельного огляду нічого не дали. Іскра Гор уважно перевірив всі зовнішні системи біованн. Реле часу було справне, однак не вмикалось на пробудження. Це могло означати лише одне: пошкодження треба шукати не тут, а там, за цими масивними дверима. Але їх не можна відчиняти, це загрожує заснулому організмові. В земних умовах — інша річ. Там є для цього спеціальні пристрої.

— В чому причина — не уявляю, — потиснув плечима Іскра Гор, доповівши капітанові про результати огляду.

— Дивно, — задумався капітан.

— Це воно, це, мабуть, воно, кляте, — порушив тяжку мовчанку хрипкий шепіт Стафо.

Поки Іскра Гор перевіряв зовнішні схеми біованн, штурман перебував у якомусь заціпенінні, лише очі його лихоманково слідкували за Іскрою. Так само мовчки Стафо вислухав коротку доповідь Іскри капітанові.

— Це воно, — з глибокою переконаністю повторив Стафо.

— Що ж це, Стафо? — капітан співчутливо подивився на штурмана — його змарніле обличчя палахкотіло гарячковим рум’янцем.

— Це — магнітне поле!

І Стафо детально розповів капітанові й Іскрі про своє відкриття. Роб, за його наказом, наводив безліч цифр та інших даних різноманітних вимірів, що були пророблені за час, поки “Рената” падала в магнітну “яму”.

— Найвірогідніше, магнітне поле заклинило внутрішні реле біованн. Це тільки вам двом пощастило уникнути цього — певно, коли ви заходили в біованни, то вже змінилась потужність магнітного поля.

— Ввімкнути реле пробудження ми змогли б тільки на Землі, — сказав Іскра, — але до Землі далеко.

— А що як спробувати відкрити ванни? — Стафо переводив погляд з капітана на Іскру. — Якщо є хоча б один шанс із тисячі… Краще вже нам усім разом…

— Ні, — різко відповів капітан. — Ми не можемо ризикувати життям своїх товаришів. Поки вони в анабіозі, їм ніщо не загрожує. — Капітан помовчав. — Ми повинні вирватися з пастки й урятувати наших товаришів.

“Вирватись… — подумав Стафо. — А як з неї вирватись?”

Минуло кілька днів. Маленький екіпаж “Ренати”, за наказом капітана, жив звичним життям. Зробили навіть прогулянку на яхті по Чорному морю.

Весь час люди напружено думали, як вирватися з полону. Що для цього зробити? Ввімкнути на повну потужність всі дюзи — головні, аварійні, посадочні? Спалити все пальне — до останнього грама…

Капітан ще раз глянув на шкалу магнітометра і похитав головою:

— Це нічого не дасть.

Погляд його зупинився на картині, написаній просто на пластику стіни, над радіопультом. Це була єдина картина в головній рубці. З Уральського ракетодрому стартував планетоліт “Волга” — перший корабель, що досяг Венери з людиною на борту. Вдалині видно радісні обличчя людей, що проводжають ракету в невідому путь. Але капітан вглядався не в планетоліт, не в ажурні бані й вежі ракетодрому… Другий план картини зображував маятниковий годинник на тлі величезної земної кулі.