Чтение онлайн

Електронна машина змовкла. Робот підніс Стафо вузеньку смужку паперу. Стафо вдивився й радісно скрикнув: за вточненими розрахунками час гальмування “Ренати” мав складати біля двадцяти п’яти діб. Отже, через двадцять п’ять днів “Рената” зупиниться, зависне, мов порошинка, в самому центрі невідомого силового поля, що полонило її.

Останніми днями Стафо безперервно відчував холод, його морозило, хоч він і вмикав термотканину. Він зовсім знесилився і часто мимоволі засинав. Ось і зараз він поринув у тривожний напівсон з химерними безладними видіннями. Прокинувся від обережного, але настирливого дотику щупальця. Розплющив очі. Перед ним стояв Роб.

— Все підготовано до вилазки.

— Гаразд. Що нового на пульті?

— Швидкість “Ренати” й досі падає.

— А сила тяжіння?

— Теж спадає.

— Де показання приладів?

Робот простяг Стафо кілька вузьких глянсуватих смужок паперу. Стафо уважно проглянув їх.

— Що ж, ходімо, — сказав він і закашлявся.

Сьогодні Стафо вирішив — хай буде, що буде — вибратись назовні, його весь час мучила загадка гальмування “Ренати”.

Він заліз у маніпулятор і дав команду вийти з зорельота.

На вугільно-чорному небі боляче блищали зорі. Хоча прозорий космошолом і пом’якшував їхній блиск, Стафо першої миті зажмурився. Гнучкі й дужі пальці маніпулятора, виконуючи волю штурмана, швидко несли його по поверхні зорельота.

В першу чергу Стафо цікавили червонуваті мерехтливі хмарки, що їх він протягом багатьох днів бачив на оглядовому екрані. Розумні прилади зорельота чомусь уперто відмовлялися фіксувати хімічний склад цих хмар. За наказом Стафо, Роб, що супроводжував його, про всяк випадок озброївся променевим пістолетом.

Серед вічної космічної ночі хмари були напрочуд гарні. Вони повільно клубочилися над зорельотом, кидаючи на його сріблясту поверхню червонуватий гарячий відблиск.

Але — дивна річ! Хмари весь час уникали зустрічі з Стафо, відступали. Од швидких рухів маніпулятора у штурмана знову нестерпно заболіла нога, зв’язки якої були розтягнені.

— Кляті хмари, — пробурмотів Стафо. — Я розстріляю їх з променевого пістолета.

— Куди стріляти? — одразу ж спитав Роб.

— Зачекай. Спробуємо спочатку виявити, з ким маємо справу. Мабуть, цій хмарі, — роздумував Стафо уголос, — властиві сили відштовхування. Ми зробимо так. Я стоятиму нерухомо, а ти жени хмару на мене. Можливо, вона пройде якраз повз мене. Адже ж не відштовхується вона од поверхні “Ренати”. Тоді я зможу захопити пробу.

Коли хмара наблизилась, Стафо встиг ввімкнути прилад для автоматичного взяття проби. Потім йому перед очима з’явилося дивне мерехтіння. Стрімко наростаючи, воно запнуло для Стафо весь світ. Він спробував крикнути, але губи й язик здерев’яніли й стали неслухняними. Голова запаморочилась, і Стафо відчув, що летить у бездонну прірву.

“…Отже, через чотири дні “Рената” зупиниться. Але вже тепер сила тяжіння лише трохи перевищує земну. Якби не загальна кволість після магнітного шоку, я міг би вільно ходити по каюті. Після того, як Роб переніс мене сюди з поверхні “Ренати”, я кілька днів перебував на грані між життям і смертю. Якщо я не доживу до “воскресіння” екіпажу, хай капітан дізнається про те, що відбувалось на борту “Ренати”, з мого щоденника…” Стафо відклав ручку вбік і задумався. Він з насолодою поворушив руками. Не треба користуватися маніпулятором. Зник той принизливий стан, коли почуваєш себе, як муха на липучці. Стафо знову взявся за ручку.

“…Здається, мені пощастило розгадати таємницю хмари. Це — надзвичайно потужне магнітне поле. Певно, цим можна пояснити гальмування “Ренати”. Зореліт потрапив у магнітне поле колосальної сили, породжене зорями. Воно й викликало гальмування корабля. При цьому в оболонці й металевих частинах “Ренати” могли виникати струми Фуко, що й було причиною заклинення дверей і люків. Дією магнітного поля на організм пояснюється й сонливість багатьох членів екіпажу. Але чому ж в такому разі прилади не показали наявності магнітного поля? Вони — як це не парадоксально! — виявились занадто чутливими для магнітних полів такої сили. Коли трохи оклигаю, я перевірю свою гіпотезу: переведу магнітометр на менш чутливу шкалу”.

Стафо підвівся з-за столу й спробував пробитися по кімнаті. Трохи паморочилась голова. В кутку стояв непотрібний уже маніпулятор. Роб крокував поруч штурмана, ладен в будь-яку хвилю підтримати його.

Вперше за багато днів Стафо по-справжньому міцно заснув. Прокинувшись, він спочатку не міг второпати, що сталося. Він чомусь висів у повітрі, поруч плавала ковдра. Стафо зробив різкий рух, намагаючись схопити ковдру, і боляче стукнувся ліктем об стінку. Це його привело до тями.

Невагомість!

Він кинувся до головного пульту. Бічні дюзи вже автоматично вимкнулися — зникла сила тяжіння магнітного поля. Отже, “Рената” перестала падати, тепер вона в самому центрі величезної “потенціальної ями”, з якої ще доведеться вибиратися.

Стафо став на транспортер і помчав у біозал. Він одвик від стану невагомості і тепер відчував себе незграбним. Замість того, щоб іти по пругкому пластику підлоги, йому доводилося пересуватися, перебираючи руками спеціальні поруччя. А Роб швидко пристосувався до стану невагомості. Точно розраховуючи інерцію і відштовхуючись своїми пружними щупальцями, він робив величезні стрибки.

Ось і біозал. Стафо перехопило подих. Десь тут, за одними з дванадцяти дверей, міцно спить Марійка. Раніш як за добу він побачить її.

Стафо повільно підійшов до перших дверей. Він знав, що за добу до виходу людини з біованни починають діяти прилади, що стимулюють життєдіяльність організму. Коли починає пробуджуватися організм, на кожних дверях спалахує циферблат годинника. І годинникова стрілка, бігаючи по колу, свідчить про те, що в біованні все відбувається нормально.

Але циферблати чорні, як і в попередні дні, коли Стафо приходив сюди.

Що ж трапилось? Може, він збився з ліку днів?

— Роб, скільки часу минуло, відколи ввімкнули біованни?

— Тридцять дев’ять діб дві години одинадцять хвилин.

Тут щось не гаразд, ванни не працюють на пробудження! Що ж робити? Механізм дії біованн йому невідомий.

“Почекаю ще трохи”, — вирішив розгублений Стафо.

Здавалося, низька стеля біозалу опустилася ще нижче й давить, заважає дихати.

Стафо послав Роба по їжу. Попоївши, трохи подрімав, зависнувши в повітрі. Прокинувшись, лихоманково оглянув усі двері: на жодних не спалахнув циферблат.