Чтение онлайн

Вони розбили табір у заростях ялівцю, розстелили ковдри й обережно відв'язали ельфійку. Сапфіра терпляче чекала.

— Я вартуватиму до ранку, — сказав Мертаг. Ерагон щось буркнув на знак згоди й, загорнувшись у ковдру, миттю заснув.

Відпочити як слід їм так і не вдалося, бо вдосвіта мандрівники знову збиралися в дорогу.

— Це вже третя ніч після нашої втечі з Джиліда, — раптом озвалась до Ерагона Сапфіра. — А ельфійка ще й досі не прокинулась. Вона не їсть і не п’є, тож довго не протягне. Треба щось робити.

— Що сталося? — спитав Мертаг, сидячи на коні.

— Ми говоримо про ельфійку, — відповів Ерагон. — Сапфіру непокоїть її стан. Дівчина ще й досі не прокинулась, уявляєш? Мабуть, я загоїв не всі рани…

— А може, це Смерк перешкоджає? — припустив Мертаг.

— Тоді їй неодмінно треба допомогти.

Мертаг зліз із коня й схилився над дівчиною.

— Здається, вона просто спить, — здивувався він. — Цілком можливо, що це такий ельфійський самозахист… Але чому він так довго триває? Адже небезпека минула, ми врятували її від Смерка…

— Та чи здогадується вона про це? — тихо сказав Ерагон.

— З цим можна й зачекати, — відповів Мертаг. — Натомість нам треба якомога швидше вирушати, щоб не втратити перевагу над переслідувачами. Оглянеш її пізніше, коли ми робитимемо зупинки.

— Зачекай трохи, — попрохав Ерагон. Змочивши ганчірку, він обережно торкнувся вуст дівчини й обмив лице, почуваючись її єдиним захисником.

Після цього вони знову вирушили в дорогу, уникаючи великих пагорбів, на яких могла чатувати королівська варта. З тих самих міркувань і Сапфіра пленталась позаду, не здіймаючись у повітря. Було чути, як драконячий хвіст звивається по землі, немов велетенська синя змія.

Коли в небі з’явилася перша ранкова зірка, мандрівники вийшли на крутий берег, порослий чагарником. Десь далеко внизу шуміла вода, долаючи пороги.

— Це річка Рамр! — гукнув Ерагон.

— Так! — заклопотано озвався Мертаг. — Треба пошукати місцину, де б її можна було перейти.

— У цьому немає потреби, — озвалась Сапфіра. — Я перенесу вас.

— А коней? — в один голос спитали хлопці.

— Якщо ви їх притримаєте, то й коней теж, — сказав дракон.

— Мабуть, не варто, — почав вагатися Ерагон. — Це дуже небезпечно. Ліпше ми пошукаємо переправу.

— Ні-ні, — не вгавала Сапфіра. — Нам не можна гаяти часу.

— Як ти гадаєш, тут глибоко? — поцікавився Ерагон у Мертага.

— Хтозна, — знизав плечима той.

Тим часом Сапфіра вже встигла перелетіти річку й роззирнутися довкола.

— Гіршого місця для переправи годі й уявити, — сказала вона Ерагонові. — Річка з півмилі завширшки, до того ж кудись повертає.

— З півмилі! — злякано повторив парубок. — Може, справді краще перелетіти?

— Летіти з кіньми? — скептично скривився Мертаг. — Але ж вони бояться дракона! Та ще й така відстань… Нехай ліпше Сапфіра пошукає інше місце, нижче за течією.

Доки розлючений дракон шукав якусь безпечнішу переправу, юнаки встигли трохи попоїсти.

Невдовзі Сапфіра повернулась і сказала, що її пошуки не принесли жодних результатів: на багато миль уперед річка була такою ж широкою.

— Тоді я полечу першим і наглядатиму за кіньми на тому боці, — запропонував Мертаг.

Коли дракон, перенісши юнака, повернувся, Ерагон прив’язав йому до живота непритомну ельфійку й підвів його до коней.

— Чекай, — зупинив він Сапфіру, глянувши на її пазури, якими вона збиралася схопити нажахану тварину. Потім він перевернув сідло на коні так, аби вберегти його від подряпин. Але кінь усе одно щосили засмикався й жалібно заіржав, коли дракон злетів у повітря.

— Прокляття! — тихо скрикнув Ерагон. — Сапфіро, нас можуть почути!

Зрештою, це вже не грало якоїсь ролі — здалеку до них наближалися вершники короля. Перенісши одного коня, дракон повернувся за другим, безцеремонно схопивши його й глянувши на близьких переслідувачів.

— Я миттю! — запевнив він розгубленого юнака. За хвилину він і справді був біля господаря й чекав, доки той видереться йому на спину. Невдовзі втікачі були на іншому березі ріки.

Виснажені й перемерзлі мандрівники рушили далі, ледь не засинаючи в сідлі. Вони не збивались з дороги лише завдяки пильному оку Сапфіри.

Невдовзі земля під ногами зробилась м'якою, коні почали швидко втомлюватися, тож мандрівники мусили дедалі частіше спинятися. Сонце почало припікати, а річка Рамр залишилась далеко позаду. Далі розляглася Хадарацька пустеля.

Нескінченні дюни тяглися в цих пустельних землях аж до самого обрію. Вітер здіймав піщану куряву. Де-не-де траплялися хирляві деревця, а десь далеко попереду бовванів гірський масив. Ніде не було тварин, лише високо в небі ширяли якісь невідомі птахи, тому порожнеча здавалася ще більш гнітючою.

— А ти впевнений, що ми знайдемо тут їжу для коней? — спитав Ерагон, ледь повертаючи язиком. У роті йому пересохло, а горло весь час судомило від пилюки.

— Ось там, бачиш? — показав Мертаг у бік скелястих гір. — У передгір’ї має рости трава, й там можна буде випасти коней.

— Добре, якщо так, — відповів парубок. — Але спочатку треба відпочити.

Вони відв’язали ельфійку від живота дракона, трохи перекусили й лягли в затінку дюн. Сапфіра прилаштувалася поруч, розкинувши над ними крила.

— А тут непогано, — зауважила вона. — Можна жити роками, не помічаючи плину часу.

— А ще тут непогано літається, — сонно відповів Ерагон.

— І не тільки це, — не вгавав дракон. — Глянь, який тут простір! Недалечко гори, де можна сховатися, а також вистежувати дичину… А тепло як!

— Тобі що, справді тут подобається? — здивувався юнак.

— Авжеж!

— Ну, тоді ми обов’язково повернемось сюди, коли все скінчиться, — засинаючи погодився Ерагон. Сапфіра задоволено завуркотіла.