Чтение онлайн

— Годі! — загарчала Сапфіра на свого господаря. — Ти що, з глузду з’їхав? Бачив би тебе зараз Бром…

Ерагон прекрасно розумів, що б сказав зараз Бром, тому його обличчя потроху почала заливати фарба. Але яке до цього діло драконові? Утім, він і не думав відпускати зворохоблених юнаків.

— Якщо не хочеш просидіти під моєю лапою цілу ніч, — озвалася Сапфіра, — маєш помиритися з Мертагом. Зрозумів?

— Ліпше просто мене відпусти, — скривився юнак.

— Ні, — пролунала тверда відповідь.

Ерагон насилу обернувся до приятеля, злизнувши з губи кров. Той, уникаючи його погляду, сказав, дивлячись кудись у небо:

— Ну що, вона збирається з нас злазити?

— Ні, доки не помиримось. Отож кажи, чого ти хочеш?

— Я вже пояснив, що не хочу їхати до варденів.

— Не хочеш чи не можеш? — перепитав Ерагон у напарника.

— А бодай тебе! — вилаявся той, намагаючись звільнитися від драконячої лапи. — Не хочу, розумієш? Вони вимагатимуть те, чого в мене нема!

— Хіба ти щось у них украв?

— Якби ж то! — гірко посміхнувся Мертаг.

— Тоді в чому справа? Ти вбив когось із них чи звабив їхню жінку?

— Ні, моя вина в тому, що я просто народився, — тихо відповів юнак, і Сапфіра нарешті звільнила обох друзів. Вони звелися й обтрусили з одягу пилюку.

— Здається, ти просто не хочеш відповідати на моє запитання, — сказав Ерагон, обмацуючи розбиту губу.

— Ну то й що? — знехотя мовив Мертаг. — Кажу ж тобі, вардени не зрадіють моїй появі, навіть якщо я принесу їм голову короля, а швидше за все закують у кайдани…

— Слухай, може, все-таки розкажеш? — м’яко попросив вершник. — Ну, про те, що сталося, га? Часом я сам буваю не в захваті від своїх учинків, тому навряд чи суворо тебе засуджуватиму.

— Ні, ти не розумієш… Ідеться зовсім про інше, — зітхнув приятель. — Сам я нічого не робив, просто мій батько…

Несподівано різкий Сапфірин свист урвав їхню розмову.

— Гляньте! — гукнув дракон.

Здалеку до друзів наближався загін воїнів. Курява стелилася слідом за ними, зброя виблискувала під останнім сонячним промінням, а тьмяно-червоний прапор майорів над колісницею.

— Імперія, — зневірено сказав Ерагон. — Вона знайшла нас…

— Так, — кивнув Мертаг. — Але це ургали, а не люди.

— Звідки ти знаєш?

— Поглянь на їхній прапор. Адже це символ їхнього ватажка. Безжальної потвори…

— Бачу, ти колись зустрічався з ним, — сказав Ерагон.

— Було таке, — скривився Мертаг. — Маю чудові шрами на згадку. Можливо, ці ургали прийшли й не по наші душі, але тепер, побачивши здобич, вони не відчепляться. Їхній ватажок не заспокоїться, доки не схопить дракона.

— Нам треба тікати! — вирішив Ерагон. — Якщо не хочеш до варденів, то давай хоч трішки проїдемо разом! Потім я відвезу до них Арію, а ти помандруєш собі далі. Ну то як?

— Треба подумати…

— Ніколи, друже, — відгукнувся Ерагон, ладнаючись у дорогу. — Якщо ми зараз розділимось, то ургали кинуться за тобою. А що ти робитимеш сам?

— Гаразд, — нарешті погодився Мертаг. — Але потім наші шляхи розійдуться.

Швидко зібравши речі, друзі скочили на коней і покинули табір. Сапфіра летіла над ними.

Можливо, ургалів було послано саме до варденів, тому треба якнайшвидше їх попередити — ця думка підганяла втікачів. Невдовзі переслідувачі залишились далеко позаду.

На ранок мандрівники вже значно випереджали ургалів, але яких зусиль їм це коштувало! Виснажені божевільними перегонами, вершники ледь трималися в сідлі, а їхні коні були вкрай зморені. Голодному драконові, який не полював уже кілька днів, теж був потрібен відпочинок. Відтак Ерагон вирішив відпустити Сапфіру на полювання, а сам, переклавши ельфійку на свого коня, побіг поруч зі скакуном. Під час бійки Мертаг устиг добряче його відлупцювати, та це були дрібниці порівняно з можливою зустріччю з ургалами.

Десь за годину повернулась задоволена Сапфіра, тож юнаки вирішили відпочити біля придорожнього ставка й напоїти коней. Виснажений Ерагон уже хотів був присісти на березі, як раптом почув підозрілий шурхіт. Мертаг із мечем напоготові стояв поруч, показуючи рукою на сусідній пагорб, де було видно вершника й загін воїнів.

— Може, це вардени? — тихо спитав Мертаг.

Ерагон непомітно напнув тятиву:

— Мені здавалося, що до них іще досить далеко. Хіба що це їхній патруль… У будь-якому разі слід ушиватися звідси.

— Не вийде, — похитав головою приятель. — Коні стомилися, і нас миттю наздоженуть. Краще поклич Сапфіру.

Ерагон так і зробив. Дракон відповів, що вже зовсім недалеко, а воїни продовжували незворушно спостерігати за прибульцями з вершини пагорба.

— Я можу налякати їх магією, — сказав Ерагон. — А там, дивись, з’явиться й Сапфіра… Може, хоч так нам пощастить уникнути сутички?

— Навряд чи, — зітхнув Мертаг. — Скоріше за все, доведеться вбити кількох, щоб решта зрозуміли, з ким мають справу.

Тим часом вершник показав рукою в напрямку прибульців, і воїни з галасом кинулися вперед. Розмахуючи бойовим молотом, ватажок посунув слідом за ними. Ерагон хотів був відкинути їх магічною силою, але чомусь передумав. А раптом вони не мають на думці нічого злого?

Коли друзів оточила юрба воїнів, набундючений ватажок, оглянувши чужинців, задоволено сказав:

— Гм, а ці куди кращі за тих покидьків, що трапляються нам останнім часом. Принаймні виглядають дужими! Хазяїн буде задоволений.