Чтение онлайн

Розглядаючи на небі зірки, Ерагон раптом подумав про те, що некепсько було б збудувати цитадель, неприступну для жодного ворога й непідвладну клятому Галбаторіксу. Як вершник, він мав би подбати про такий прихисток для всіх знедолених.

Зітхнувши, хлопець облишив свої мрії й задивився на ельфійку. І тут йому спала на думку одна ідея. Якщо він може читати думки людей і тварин, то чому б йому не спробувати прочитати думки дівчини? Звісно, одужавши, вона може образитись, але зараз склалася така ситуація, що тиждень її перебування без пам’яті вимагав зовнішнього втручання…

Не кажучи жодного слова про свої наміри, Ерагон спробував проникнути у свідомість ельфійки. Спочатку нічого не віщувало біди: у думках дівчини лунав легкий передзвін, неначе звук кришталевого дзвіночка. Та раптом у мозок юнака немовби ввійшов гострий ніж. Пекучий біль пройняв свідомість, не випускаючи її зі своїх обіймів. Хлопець відчайдушно намагався оборонятись, але болючі удари повторювались знов і знов, оскільки ельфійка твердо вирішила нікого не підпускати до власних думок.

За якусь мить вона почала завдавати ще болючіших ударів, і хлопцеві здалося, що йому кінець. Втрачаючи свідомість, він вигукнув закляття прадавньою мовою, намагаючись пояснити, що він — вершник і друг. Смертельні обійми не ослабли, але дівчина, схоже, була неабияк здивована, адже брехати мовою предків не міг ніхто. Зрештою, ельфійці ніколи було про це думати.

Так чи так, але трохи перегодом бар’єр довкола її свідомості поволі почав зникати, й дівчина нарешті дозволила Ерагонові проникнути у власний розум. Парубок вжахнувся. Він відчув тяжкі спогади минулих років, де історія ельфів тісно перепліталася з історією життя самої ельфійки.

«Як тебе звати?» — подумки озвалась вона до юнака.

«Ерагон, — сказав він. — А тебе?»

«Арія, — тихо відповіла ельфійка. — Скажи, я ще й досі в полоні імперії?»

«Ні-ні, ти вільна! — повідомив бідоласі радісну новину Ерагон. — Я також опинився у в’язниці Джиліда, але втік і врятував тебе. А потім ми перетнули Хадарацьку пустелю і зараз перебуваємо вже біля Беорських гір. Ти була без пам’яті весь цей час, от я й наважився тебе потривожити…»

«Так це був Джилід… — відгукнулась дівчина. — Я відчувала, як хтось загоював мої рани, але думала, що мене готують до нових тортур… Розумієш, мене отруїли якимось рідкісним зіллям, котре називається Скісна Брах. Кожного ранку, аби я не вмерла, мені силою вводили протиотруту. Тому я вирішила заснути, але тепер… Прокинувшись, я просто помру».

«І скільки ж ти можеш спати, не прокидаючись», — захвилювався Ерагон.

«Ще кілька тижнів, — відповіла ельфійка. — Але потім сон не зможе захистити мене від дії зілля. Якщо я не вип’ю протиотрути, то за пару днів помру».

«А де її можна взяти?»

«Тільки в двох місцях, — зітхнула бідолашна. — У мене вдома або у варденів. Але до мого дому тебе не донесе навіть дракон…»

«А до варденів? — спитав юнак. — Ти покажеш нам дорогу?»

«Покажу, — відповіла вона твердо, — якщо заприсягнешся нікому цього не розказувати».

«Присягаюся», — похмуро сказав хлопець, розуміючи, що така клятва, вимовлена на прадавній мові, важить більше, ніж смертний вирок. І враз у нього в голові зринув шлях до варденів: гори, долини, річки й озера, які треба було проминути…

«Розумію, це дуже далеко, — сказала Арія, коли видіння зникло. — Але не бійся довгого шляху. Коли дістанешся озера, в яке впадає річка Беартус, візьми камінець, постукай об скелю біля водоспаду й гукни: „Ай варден абр ду Шуртугалс гата ванта!“. І тебе впустять. Але обов’язково перевірять, хто ти такий насправді, тому не бійся».

«А яка саме протиотрута тобі потрібна?» — спитав юнак.

«Нектар Тунівора, — відповіла ельфійка слабким голосом. — Але зараз ти мусиш покинути мене, бо я втрачаю сили. Коли будеш на місці, погукай мене — я маю переказати варденам щось важливе для їхнього народу. До зустрічі, вершнику Ерагоне! Моє життя у твоїх руках…»

Коли зв’язок з ельфійкою урвався й парубок повернувся до тями, він раптом помітив, як до нього схилились Сапфіра й Мертаг.

— З тобою все гаразд? — спитали вони схвильовано. — Ти цілих півгодини мовчки сидиш навколішках.

— Та невже? — вдавано здивувався Ерагон.

— Так, — похмуро підтвердив Дракон. — До того ж, на обличчі в тебе була така страшна гримаса.

— Гаразд, я все поясню, — звівся на ноги парубок. — Я спілкувався з Арією. Так звати цю ельфійку.

— Ну, і що з нею? — поцікавилась Сапфіра.

Ерагон розповів своїм друзям про все.

— А де живуть вардени? — спитав Мертаг.

— Точно не знаю, — зітхнув Ерагон. — Та, здається, шлях до них значно довший, ніж звідси до Джиліда.

— І ми маємо дістатися туди за кілька днів? — здивувався Мертаг. — Ми ж тільки до цих дурних гір добиралися цілий тиждень! Чи ти хочеш УСІХ нас замучити?

— Якщо ми цього не зробимо, вона помре! — вигукнув Ерагон, — Тому я з ельфійкою полечу на драконі до варденів, а ти, якщо схочеш, приєднаєшся до нас пізніше.

— Так-так, — буркнув ображений компаньйон. — Мені не слід було забувати про власну роль у твоїх героїчних подвигах. Мертаг-слуга, Мертаг-погонич… А ще нас шукає імперія, от тільки не ти мене, а я тебе від неї рятую…

— Що ти верзеш? — спитав Ерагон, прикро вражений таким настроєм приятеля. — Я за все тобі вдячний, але чого ти злишся? Ніхто не просив тебе рятувати мене в Джиліді, ти сам так вирішив.

— Та невже? — уїдливо спитав той, несподівано штовхнувши вершника в груди. — Гадаєш, я зміг би покинути тебе на поталу разакам? А потім ще й не допомогти в Джиліді? Хіба ти можеш дати собі раду?

— Відчепись! — скрикнув вкрай роздратований Ерагон.

— А то що? — зареготав Мертаг і штовхнув його в плече. — Удариш мене? Ану, спробуй!

— Я сказав, відчепися! — повторив Ерагон, завдавши зухвальцю блискавичного удару під дих. Від різкого болю той склався навпіл, але миттю випростався, вдаривши Ерагона ногою. Невдовзі вони зчепились і вже качалися по землі, намагаючись перемогти один одного. Нарешті Ерагонові таки пощастило перекинути через себе супротивника. Звівшись на ноги, він хотів був його добити, аж раптом драконячий хвіст зі свистом перетнув йому шлях, а коли хлопець спробував перестрибнути перешкоду, блискавичний удар пазуристої лапи звалив його на землю. Краєм ока Ерагон помітив, що в такій самій ситуації опинився і його колишній приятель.