Чтение онлайн

— Фузаріум — це отруйний грибок, з’являється на пророслих зернах. Правда, тут його треба дещицю… на кінчику; ланцета, як написано. Лактіс, дві унції — от і протиотрута. Селенцереуса молоді паростки — це, напевне, від спазмолітії. Ефірного масла геліотропа — чотирнадцять грамів, хібіскума настойки — одна нутта, крапля тобто. Цілком нешкідливі складові. Обіцяють повну рухомість і навіть… навіть… — Аліна захлинулась від захвату, старенькій також передався її трепет. — Персона транзітус… це означає, найімовірніше, транзитна особа! Ну й ну!

Каневська не зрозуміла. “Транзитна особа” нагадала їй вокзал, вона давно вже нікуди не їздила.

— Ні, це в іншому значенні, — пояснювала Аліна. — Ви нічого не чули про параперсоналізм?

Стара, як заворожена, дивилася на яскраві, гарно підфарбовані губи дівчини і слухала усі ці ідеалістичні дурниці.

Суть параперсоналізму полягала ось у чому. Вважалося, що особа і її психотип циклічно повністю відтворюються в різні епохи, в різних місцях. Теоретики параперсоналізму доводили, що в цьому випадку можливий транзит психіки, свідомості у повному їх обсягу від одного носія до іншого і навпаки. Механізм такого переходу вони пояснювали дуже вже плутано й туманно. І саме це робило положення параперсоналізму особливо переконливими для Аліни.

— І в синтоїзмі, знаєте, — казала вона Каневській, — є дуже схожі моменти. Буддизм і йога уявляють це інакше, але все-таки подібно. А стародавні народні повір’я…

Каневська все життя була матеріалісткою.

— Так що, — спитала вона, — це ліки від поліартриту?

— Тут про це прямо не сказано, — невпевнено відповіла Аліна. — Обіцяють повну рухомість. А втім, можна перевірити, рецепт нескладний, ліки нешкідливі. Я вам їх замовлю у свого знайомого фармаколога, йому обов’язково треба показати все це?

Аліна знову загорілася. Вона була переконана, що порятунок від поліартриту — то лише побічна дія чарівного ліку, а головне — переміщення особи по своїх часових іпостасях. Для початкуючого лікаря Аліна була надто вже безвідповідальною особою.

Дощ не вщухав уже котрий день, і Каневській часом здавалося, що легенди про всесвітній потоп могли з’явитися лише під акомпанемент саме такого безперервного осіннього дощу. Погода вплинула на всіх: Славко нудився й капризував, Тума Малюк мовчав у своїй клітці, а суглоби старенької наче просякли біллю.

Удень на хвильку забігла Аліна, залишила в передпокої маленьку пляшечку і одразу зникла, кивнувши через вікно головою.

Каневська згадала про ліки лише тепер, коли позбулася всіх денних клопотів і вже несила було терпіти біль у суглобах. Вона вийшла до передпокою, і саме цієї миті оглушливо загримів грім, завило в димарі, здавалося, вітер от-от зірве дах. Каневська вхопила пляшечку й кинулася до кімнати.

Тума Малюк вивільнив голівку з-під крила і, здавалося, осудливо подивився на неї: мовляв, північ уже, в таку ніч давно пора спати, аби швидше діждатися ранку й позбутися цієї страшної негоди, а не тинятися по кімнаті. Каневська відмахнулася від нього: їй не можна жити швидше, вона ще мусить виростити онука. Старенька підійшла до ліжка, в якому спав Славко, поправила на ньому ковдру, потім відкрила пляшечку і накапала у склянку десять крапель зеленавої рідини — саме стільки, скільки було вказано в рецепті, й випила.

Тієї ж миті наче вихор підхопив її старече, немічне тіло і поніс, несамовито рвучи його, мов ганчір’яну ляльку.

Наче громове зітхання пронеслося по залу, наче вітер забуття, і Евеліна вхопилася за поручень, щоб не впасти. Їй стало млосно, вона сповзла на нижню сходинку, зімкнула повіки. У короткому забутті вона побачила темну високу кімнату з абажуром, з кліткою папуги у кутку, усе було до болю знайоме. Дивна утіха була в тій кімнаті, такій несхожій на довгий, сліпучо-білий зал зі скульптурами, картинами на стінах і особливою, музейною тишею. За цими стінами вона не могла нічого собі уявити — там було ніщо, абсолютна невідомість. Господи, хоч би хто зайшов! Важко, як сімдесятилітня старушенція, вона підвелася й підійшла до широкої прозорої панелі в стіні. І вмить усе стало на свої місця. За музеєм, де йому й належало бути, розкинувся парк “Олімпія”; по білих, розпечених сонцем плитах йшли поодинокі перехожі, спекотний вітер нагинав прибережні пальми, за дальнім молом, за вигином пляжу виднілися, наче розмиті суховієм, знебарвлені млою громаддя літнього міста. Звідси, з третього ярусу експозиції, цей звичний пейзаж знову видався їй нереальним, незрозумілим. “Еві, Еві, що з тобою?” — спитав би у неї зараз Марк. Вона піймала себе на тому, що шукає на панелі ручку, аби відчинити вікно. Та панель була герметичною.

Двоє відвідувачів, чоловік і жінка, увійшли до залу, де були скульптури, і здивовано глянули на неї. Треба взяти себе в руки, вона просто стомилась, реставруючи цю Ніку. Понівечене крилате мармурове божество наче витало у кутку на прозорому постаменті; Евелінині різці валялися біля сходні. Увійшло ще троє чоловіків, один з них відразу взявся копіювати бронзовий торс.

Евеліна сховалася за дзеркальним пілоном і глянула на своє відображення. На неї розгублено дивилася розгублена темноока, світловолоса, струнка дівчина в легкому робочому комбінезоні, вкритому мармуровим пилом. Евеліна роздивлялася себе, як незнайомку.

Дивне відчуття минало поволі, як морський відплив, поступово до неї повертався звичний її стан ясності й життєрадісної діловитості. Осяяна богинею перемоги, вона пропрацювала до вечора, поки геть не знесиліла. Музей уже заповнювали відвідувачі. І знову наче шок: вона ніяк не могла згадати, як дісталася додому, на той берег затоки. Коли ж напружила пам’ять, у хвилях бентежної уяви несподівано виник хисткий жовтий екіпаж на косо укладених на бруківці стальних напрямних. Його туї же витіснила сіро-голуба труба траси з індексами відгалужень, що стрімко вилітали назустріч. “Додому, Еві, додому!” Вона майже бігла крізь натовп, ледве встигаючи відповідати на привітання.

На круглій терасі під колосом із Амарни Евеліна зупинилась, наче чогось дожидаючи. Вітер спав, дальній хвилеріз затягло водяною порошею, що висявала у призахідному мареві, з безконечності океану накочувались оранжеві вали. На горизонті плавучий острів Веста повагом ніс своє багатокілометрове тіло.

І тоді усе її єство, витіснивши незрозумілу тривогу, сповнила підсвідома радість юності. Наче вперше відчувши безмежну свободу початку життя, лише тепер збагнувши енергію юної плоті, розквітаючої жіночності, стояла вона перед цією рокітливою величчю, і лише десь на дні пам’яті маячило як тривожний знак, як прихований докір якесь незрозуміле питання, що стосувалося скоріше всього не її. Щастя Еві було повним, воно простягалося неосяжно далеко, аж ген за палаючий горизонт.

Вона попрямувала до станції траси навпрошки, через парк. Чіткий гігантський сфероїд повітряної служби завис над узбережжям, приймав і спускав сотні капсул за секунду, нагадуючи вулик, оточений бджолами; за ним у непроглядних садах околиць просвічувала вервечка приморських дач, що тяглися аж до темної маси мегаполіса. Громаддя грозових хмар насувалося з заходу, наче блукаючий гірський хребет.

Платанові зарості парку огортали сутінки, напоєні міцним ароматом квітів. Висока пампасна трава стиха шуміла під теплим бризом, а в кронах низьких японських вишень стрекотіла зграйка кольорових папугайяиків. Побачивши їх, Евеліна знову стривожилась і хотіла швидше пройти мимо. Та маленька пташка, що звикла до неї, довірливо підлетіла до дівчини і, вмостившись у неї на плечі, прокричала: “Тума Малюк!”