Чтение онлайн

Наче розряд спалахнув у мозку Евеліни. Так ось що не давало їй спокою цілий день: вона повинна негайно вернутися туди, далеко і давно, у старенький будиночок, до свого хлопчика. Що вона накоїла?! Як опинилася в цьому палаці, як стала юною і чарівною дівчиною, дуже схожою на ту Евеліну, якою вона була сорок п’ять років тому?

Щастя її тануло, як віск: усе — Марк, кохання, юність, робота — не могло встояти перед тим, що десь далеко звідси, невідомо в якому місці й часі живе самотній хлопчик, за якого вона в одвіті до кінця своїх днів. Та як туди дістатися, як?

I хвилі пам’яті, затоплюючи усе довкола хороводом подробиць, відомих лише Каневській, розімкнули вражену свідомість, роз’єднали назавжди нитку життя, з єднану, на мить — життя старої Каневської і юної, сповненої сил Евеліни з прекрасної країни майбутнього.

Під ранок негода вщухла, і на прихоплену легким морозцем землю падав пухнастий сніг. Безформність осені була лише грубим каркасом для витончених конструкцій зими. Протяг, як миттєвий спогад, ковзнув по кімнаті, залишивши тонкий аромат приморських тропіків.

Стара Каневська прокинулась у своєму кріслі-гойдалці. Корява яблуня під вікном, геть обліплена снігом, скидалася на біломармурову крилату фігурку, яку вона бачила невідомо де. Беззвучно осипалися білі небеса на притихлу околицю. Славко, прокинувшись, заверещав від радості, і папуга, перекидаючись на жердинці, вторив йому веселою тріскотнею.

Каневська, звично премагаючи біль в скрипучих суглобах, поралась на кухні — готувала сніданок, прибирала, потім займалася безліччю справ, втомливих, але необхідних, які стали змістом життя багатьох зовні непримітних людей, котрі також роблять свій внесок уже тепер у створення того світу, в який так несподівано і так ненадовго зазирнула Каневська. А поки що їй треба всього лишень виростити онука, щоб він став творцем того світу ясності, краси й труда, в якому житимуть наші нащадки, так разюче не схожі на нас, щоб, незважаючи на всі знегоди, став він достойним цього світу — мудрим і чесним, стійким і веселим.

Зимовий промінь сонця упав на старече обличчя, і якусь мить на ньому жив прекрасний вираз крилатої Ніки-войовниці.

Гай Фламіній байдуже дивився на сліпучу гладінь Тразименського озера. Біля грузького берега втамовувала спрагу кіннота, просто перед нею хлюпалися лучники з Кампаньї, а лівий берег, чистіший, залишили куховарам.

День видався спекотний і задушливий, консул знемагав під навісом з вензелями, і раб раз по раз обливав його водою з широкогорлого глека.

Квестор Марій з двома лікторами давно вже стояв перед консулом, сонце палило нещадно, і він не переставав витирати рясний піт з чола. Поруч з ним стояв дивно одягнений варвар: довга сіра куртка з великими вилогами надіта поверх білої сорочки з тонкого полотна, рукави якої на зап’ясті стягували цікаві застібки, замість капців з сирівцю — чорна блискуча взуванка. На шиї — довгий клапоть тканини дуже ніжної розцвітки.

Квестор, що звик до брудних голів, які пахли козлами, був немало здивований. З цікавістю дивився на нього й консул.

Ліктори тримали в руках його поклажу.

— Він каже, — почав Марій, — що його жбани розлітаються на безліч шматків і знищують усе довкола. Він твердить, що можна вбити будь-кого ось таким шматочком свинцю, о найсвітліший!

Квестор привів купця на свій страх і ризик. Всупереч його побоюванням, Фламіній не розсердився, а навпаки, одразу пожвавішав.

— Шматочком свинцю! Й дурневі відомо, що свинець отрута.

— Не так, як ти гадаєш, володарю. Він каже, що може метнути його з такою силою, що той проткне будь-кого наскрізь.

Консул недовірливо глянув на чужоземця. Той, перехопивши його погляд, пробубонів:

— Пара пачем — пара беллюм! [2]

Фламіній ледве второпав зміст сказаного — комівояжер говорив поганою ламаною мовою. Як правило, вожді варварів знали латинь набагато краще.

— Нехай покаже, — звелів консул.

Один з лікторів поклав до ніг чужоземця чорну теку з ручкою і блискучими прикрасами на кришці. Торговець натиснув на одну з них, тека відчинилась, і всі мимоволі ахнули.

Чужоземець дістав з теки овальну металеву диньку доволі грубої роботи: уздовж і впоперек на ній були зроблені насічки, і незнайома річ нагадувала надрізаний з усіх боків лимон. Потім у нього в руках з’явилася штукенція з напівкруглою дужкою і гачком у ній. Консул запримітив у теці ще кілька вельми цікавих предметів.

— Розтлумач йому, — сказав консул, звертаючись до квестора, — що мені зараз не до цього. Мені потрібні фессалійські луки й стріли, александрійські пращі, хороші ясенові списи, а не ці брязкальця.

Торговець уважно прислухався до слів консула і начебто збагнув, про що йдеться.

— Проміса кадунт ін дебітум, [3] — прогнусавив він з готовністю. — Хев ю є… табула раса? Е фрії плейс, фріі спот ов граас?

— Шукає підходяще місце, полянку, щоб продемонструвати свій витвір, — здогадався кмітливий Марій.

Фламіній махнув рукою у бік гайка піній. Четверо рабів легко підняли паланкін з воєначальником, свита рушила слідом. Ліктори не спускали очей з купця.

Консул звелів поставити паланкін у тіні, а чужеземце-ві вказав на невеличку галявинку — ну, що ж, мовляв, пробуй.

Той узяв металеву диньку і, зважуючи її на руці, гадав, куди краще метнути. Потім поклав її знову до теки, зняв затісного піджака, поправив краватку і злегка розім’явся.

Квестор раптом ляснув себе долонею по пласкому чолі (не здогадався, мовляв, раніше) і наказав своєму слузі-лівійцю стати у центрі галявини. Раб, опустивши голову, покірно виконав наказ.

Торговця такий поворот дуже збентежив. Він гаряче засперечався з Марієм. “Айм контра, — повторював він, — ітз є крайм де леге лята [4] ”, — змішуючи латинь з англійською.