Чтение онлайн

Костянтин увійшов до роздягалки і став знімати светра.

— Бачив діда? — повів Петро очима у той бік, де з Шостаком розмовляв якийсь чоловік пенсійного віку.

— То й що? — знизав плечима Костя.

— З ветеранів. Каже, що хоче порівняти техніку боксу тридцятих років із сучасною.

— Видно, мемуари пише.

— Мабуть.

Петро допоміг Кості надіти рукавиці, і той затанцював біля груші. Пурхав, як метелик, дарма що в кожному кулаці — паровий молот. Шостак невдовзі підкликав його. Він був збентежений, хоча збентежити Шостака так само важко, як, скажімо, гімнастичного коня.

— Костю, — мовив він, — тут товариш хоче розім’ятися трохи у спарингу, так ти., того…

Шостак дав Кості зрозуміти, щоб той, захопившись, не забув гостя.

Старий тим часом роздягався. Під одежею у нього був тренувальний костюм. “Боїться застудитися”, — неприязно подумав Костя. Уся ця історія йому страшенно не подобалась, та не сперечатися ж зі старшим тренером товариства.

Вони вийшли на ринг, торкнулися рукавицями. “Без поняття у стойці”, — відзначив про себе Костя, демонструючи пенсіонерові серію блискучих фінтів. Ударити його він не наважувався. Дід досить бадьоро дріботів по рингу. “Моторний ще”, — подумав Костя.

— Так ви, треба гадати, знали Осипяна? — затіяв він галантну розмову з дідком, наче з дівчиною в танці.

Костя не хотів, щоб цей безглуздий поєдинок виглядав серйозно. Берегти дихання він і не думав.

— А може, й Васильєва? — продовжував він почату розмову.

І тієї ж миті відчув два блискавичні удари по ребрах і, присоромлений, замовк. Не можна так розпускатися. Боксер він завжди боксер, в сімнадцять чи в сімдесят п’ять. Слід поважати будь-якого противника. Костя вирішив легко штовхнути старого у корпус, буквально торкнутися рукавицею. Правою, правою, лівою… Не дістав. От так дід, є ще, видно, порох…

Удар, яким можна було звалити слона, прийшовся йому просто у центр груднини. Костя сторопів — пробити його захист вдавалося одиницям. Краєм ока помітив — усі хлопці стоять біля рингу. Зібрався. Серія різних ударів — і всі в порожнечу. Йому не вдалося навіть торкнутися суперника рукавицею. Костя захвилювався. “На диво жвавий дід”, — тільки й встиг подумати він.

— …шість, сім, вісім… — лічив вражений Шостак.

А дід уже незграбно пролазив під канатами. Костянтин Переверзєв — майстер спорту, двадцятитрьохрічний середньоваговик, неперевершений віртуоз ближнього бою — був нокаутований.

Шостак покликав Мефодьєва, голову міського відділення товариства.

— В житті не боксував, — зізнався дідок. — Я архіваріус загсу. Колишній. Тепер на пенсії. — Він швидко жестикулював худою рукою, вкритою старечими веснянками. — Річ у тім, що я можу бачити рух сповільнено, варто мені лише зосередитись. А рухатися можу швидко. Надто швидко, — проказав дідок, наче соромлячись свого незвичайного дару. — Мені це завжди не подобалось. Усе життя хотів бути статечним.

Якусь мить старий помовчав, а потім продовжував:

— Ну, от… А тепер на пенсії. Звісна річ, кожен шукає собі заняття до душі — сад, рибалка, те-се. А я завше мріяв подорожувати. Спортсмени, знаєте, скрізь бувають. Гадаю собі, а чи не спробувати?… Отак я до вас потрапив, звиняйте, що про все одразу не розповів.

Шостак і Мефодьєв не знали, що робити з цим скарбом. Дід як дід, таких мільйони. Але в цього діда реакція в десять разів швидша, ніж у найкращого боксера!

Саме готували в турне юнацьку збірну міста, але ж вік у нього… Та й чи зможе він виступати за “Буревісник”, будучи архіваріусом загсу? Щоправда, дід уже на пенсії. Звичайно, можливі ускладнення, труднощі. До того ж він навідріз відмовився виступати на рингу в трусах і майці. Сказав, що й так, в піжамі і шльопанцях, може побити будь-кого, навіть найсильнішого суперника.

— Це ж не бокс, це балаган, — бідкався Мефодьєв, безпорадно розводячи руками. — А як у вас з іншими видами, легкою атлетикою, приміром? — спитав він у старого і, не чекаючи відповіді, попросив піти з ними на стадіон.

Тут було небагатолюдно. Промчала, як стріла, по доріжці Холєва Г. — надія товариства на дистанції 5000 метрів. За нею бігла Протасова — загальновизнана нездара із залізними нервами і непохитною вірою в себе. Вертівся з молотом Боря Давиденко. Стрибав з шестом Гусев.

— Стометрівку, га? — запропонував Шостак старому.

Той не заперечував. Йому показали, звідки й куди бігти. Шостак почав було навчати дідка техніки низького старту, але той став опиратись.

— Нехай біжить так, — сказав голова товариства.

Прозвучав постріл стартового пістолета, дідок рвонув, аж закуріло услід. Мефодьєв глянув на секундомір і не повірив своїм очам, а відтак секундомірові.

— Скільки у тебе? — гукнув він Шостаку.

— Вісім і чотири!

— Неймовірно! — Мефодьєв витер піт з чола. — Вісім і чотири десятих секунди без будь-якої підготовки!

— А тепер нехай спробує стрибнути у довжину! — кричав з протилежного кінця поля зраділий Шостак, а дід ніби й не бігав — пританцьовував біля краю доріжки.

— Хвилинку, — сказав Мефодьєв старому, кинувся за матами і розіслав їх за краєм ями для стрибків.

І не даремно. Дідок перелетів через яму, як горобець, і приземлився на мати. Він і сам, мабуть, не чекав такого результату, бо ж стрибав у довжину вперше в житті!

Того дня Мефодьєв і Шостак не стали більше випробовувати старого, побоюючись, аби він не ушкодив собі чогось з незвички.

Три дні пішло на побіжне ознайомлення з азами легкої атлетики. Дід показав 7,3 секунди на стометрівці, 2,54 метра у стрибках у висоту, 12,71 метра в довжину. Потрійний стрибок вони не стали навіть заміряти — однаково ніхто не повірив би. За час тренування архіваріус помітно покращив свою спортивну форму.

На ринг його більше не пускали — боксери панічно боялися дідка. Вдача у нього була норовиста: не хотів бігати з бар’єрами, бо це здавалося йому дитячою забавкою, відмовився метати диск і спис, мовляв, покалічить когось ненароком.