Спаситель
Шрифт:
– Скорше, це вона одержима.
– Та ні. – Харрі посміхнувся. – Вона має рацію.
– Невже? Поясни.
Харрі знизав плечима.
– Підводний човен… – повів він, але не доказав, бо закашлявся.
– Підводний човен?
– Це вона так сказала. Я ніби підводний човен. Занурююсь туди, де темно, холодно й неможливо дихати, а на поверхню випливаю раз на два місяці. Вона не прагне занурюватися туди зі мною. Цілком слушно.
– Чи ти досі її кохаєш?
Харрі вагався, чи до смаку йому, куди повернула їхня розмова. Він глибоко зітхнув. У голові постала остання сварка з Ракеллю. Його власний голос, тихий, як завжди, коли він сердився чи боявся. «Підводний човен?»
І голос Ракелі: «Порівняння, може, й не найбільш вдале, але ти розумієш…»
Харрі здіймає руки:
– Чому ні, чудовий образ. А цей твій… лікар? Хто він, авіаносець?
Вона йому роздратовано:
– Він геть не має до цього стосунку, Харрі. Справа у нас. У тобі і мені. Й Олегові.
– Будь ласка, не прикривайся Олегом.
– Не прикривайся…
– Ти використовуєш його як заручника, Ракель…
– Я? Використовую його як заручника? Хіба я викрадала Олега? Хіба я приклала йому до скроні пістолет, коли тобі вкрай треба було утамувати власну жагу помсти?
Жили на її шиї вип’ячуються, вона кричить, її голос стає чужим, неприємним, голосові зв’язки не витримують такого навантаження. Харрі йде, майже безшумно зачиняючи за собою двері.
Він повернувся до Астрід:
– Так, я кохаю її. Чи ти кохаєш свого чоловіка-лікаря?
– Так.
– Тоді чому?
– Він мене не кохає.
– Отже, ти мстишся йому.
Вона здивовано глянула на нього:
– Ні, просто мені самотньо. А ти мені подобаєшся. Мабуть, причини у мене такі ж, як і в тебе. Чи ти сподівався, що все складніше?
Харрі розсміявся:
– Ні-ні. Все гаразд.
– Як ти його вбив?
– Кого?
– А таких багато? Викрадача.
– Не має значення.
– Може, й так, але я прагну почути… – Вона поклала долоню йому поміж ноги, приголубилась, прошепотіла: -…у подробицях.
– Немає сенсу.
– Помиляєшся…
– Добре, але мені не до смаку…
– Припини! – роздратовано скрикнула вона, різко стиснувши йому прутень. Харрі глянув на неї. Блакитні очі зблиснули жорстким блиском у темряві. Вона поспішно всміхнулася, солодко додавши: – Будь ласочка…
За вікном спальні приморожувало дужче, дахи у районі Бішлет потріскували та стогнали, тоді як Харрі переповідав все у подробицях, відчуваючи, як вона спершу заклякла, а згодом, врешті, промовила: «Досить. Я вже наслухалася».
Потому як вона пішла, Харрі ще постояв у спальні, прислухаючись до потріскування. І цокання.
Потім нахилився, щоб підняти піджак, скинутий додолу укупі з рештою одежі, коли вони, у полоні пристрасті, стрімко вдерлися у спальню. Й у кишені знайшов те, що цокало. Прощальний подарунок від Б’ярне Мьоллера. Годинникове скло виблискувало.
Він засунув його у шухлядку нічного столика, але цокання переслідувало його на всьому шляху у країну снів.
Білим рушником з готелю він стер з деталей зброї зайве мастило.
Рух за вікном просотувався усередину рівним гудінням, заглушуючи маленький телевізор у кутку кімнати, у якому було лише три канали із зернистим зображенням, певно, норвезькі. Дівчина-портьє забрала у нього піджак, пообіцявши, що його почистять до ранку. Він розклав деталі одна до одної на розгорнутій газеті. Коли вони попідсихали, він зібрав пістолет, прицілився у люстерко й натиснув на курок. Механізм спрацював плавко, він відчув, як рух віддається у руці та плечі. Сухе клацання, холостий постріл. Удавана страта.
Так вони намагалися розколоти Бобо.
У листопаді 1991-го, по трьох місяцях облоги та бомбардувань, Вуковар нарешті капітулював. Коли серби увійшли у місто, періщив дощ. Укупі з залишками підрозділу Бобо – приблизно вісьмома десятками до смерті зморених, зголоднілих хорватських військовополонених – він стояв у їхніх лавах перед руїнами на тому місці, де колись була головна вулиця. Серби наказали їм стояти «струнко», а самі поховалися по теплих наметах. Дощ періщив як з відра, спінюючи глину. За дві години люди почали падати. Лейтенант з підрозділу Бобо полишив лави й хотів допомогти тому, хто впав, але сербський рядовий, ще зовсім хлопчина, вийшовши з намету, вистрілив йому в живіт. Опісля вже ніхто не рушив з місця, всі спостерігали за зливою, що заступила навколишні пагорби, сподіваючись, що лейтенант незабаром вже не кричатиме. Він сам заплакав, але враз почувся за спиною голос Бобо: «Не скигли». І він замовк.
Надвечір, у сутінках, під’їхав джип з відкритим дахом. Серби висипали з наметів, поставали на варту. Він збагнув, що чоловік на передньому сидінні, ймовірно, командувач, «кремінь з ласкавим голосом» – так його прозвали. На задньому сидінні, похнюпивши голову, сидів якийсь чоловік у цивільному. Джип зупинивсь просто перед лавами полонених, і він, оскільки стояв у першому ряду, почув, як командир наказав цивільному глянути на полонених. Щойно чоловік знехотя підвів голову, він враз його упізнав. Місцевий. З Вуковара. Батько одного з хлопчаків з їхньої школи. Чоловіків погляд ковзнув по лавах, дістався до нього, але без натяку на упізнання ковзнув далі. Командир, зітхнувши, підвівся у авто й зовсім неласкаво загримів:
– Хто з вас має кодове ім’я Маленький Спаситель?
У лавах ніхто не ворухнувся.
– Не насмілюєшся вийти уперед, Mali spasitelj? Підірвав дванадцять наших танків, залишив наших жінок вдовами, а сербських дітлахів сиротами!
Він чекав.
– Ну-ну. А хто з вас Бобо?
Й цього разу ніхто не ворухнувся.
Командир глянув на штатського, котрий тремтливим пальцем тицьнув у Бобо, що стояв у другому ряду.
– Підійди сюди!
Бобо наблизився до джипа та водія, що стояв біля авто. Коли Бобо, ставши «струнко», відав честь, водій збив з нього кашкета просто у багно.
– Як випливає з радіопереговорів, Маленький Спаситель під твоєю орудою, – мовив комендант. – Коли твоя ласка, покажи мені його.
– Ніколи не чув ні про якого спасителя, – була відповідь.
Командувач вдарив його руків’ям від пістолета. З носа Бобо цівкою потекла кров.
– Швидше! Я не хочу мокнути тут під дощем, крім того, на мене чекає обід.
– Я Бобо, капітан хорватської арм…
Командувач кивнув водієві, й той закинув Бобо голову назад так, що кров, котра цебеніла з рота та носа на червону хустку на шиї, змило дощем.