Чтение онлайн

Дверцята авто розчинилися, впустивши холод та чоловіка з густим сивим волоссям під форменим кашкетом, із найяснішими блакитними очима, які лишень знала Мартіна. Принаймні у людей старших за шістдесят. Не без зусиль він поставив ноги між панеллю приладів та сидінням.

– Можна їхати, – мовив він, струшуючи сніг з командирських відзнак, з яких випливало, що він є головним командувачем Армії спасіння у Норвегії. Його коротенька фраза пролунала жваво, невимушено-владно, природно для людей, котрі звикли, що їхні накази завжди виконують.

– Пізно ти, – мовила Мартіна.

– А ти просто янгол. – Батько погладив її по щоці, блакитні очі вилискували енергійністю та веселістю. – Тепер треба поквапитись.

– Тату…

– Одну хвильку. – Він опустив віконце. – Рікарде!

Біля входу до Храму, що розташовувався поряд, під одним дахом із штаб-квартирою, стояв молодик. Він сіпнувся, поспішив до них, клишоного загрібаючи ногами й притиснувши лікті до тулуба. Послизнувшись, мало не впав, але втримався на ногах. Підійшов до авто, перевів дух.

– Слухаю, командувачу.

– Клич мене Давидом, як решта, Рікарде.

– Слухаюсь, Давиде.

– От тільки не на кожному слові, будь ласка.

Погляд Рікарда перескакував з командувача Давида Екхофа на його дочку Мартіну й назад. Двома пальцями він стер піт з верхньої губи. Мартіна часто міркувала, як виходить, що у людини впріває одне й те саме місце, хай яка погода чи вітер. Надто коли під час служби чи за інших обставин він опинявся поруч неї, щось шепочучи, ніби кумедне, утім, може, вона б справді вважала його слова кумедними, якби не його погано приховувана нервовість та надто надокучлива присутність. Та ще піт на верхній губі. Часом, коли Рікард сидів поруч неї й навколо стояла тиша, вона чула, як він шарудів, витираючи упрілу губу. Але він не лише упрівав, у нього дуже швидко відростала напрочуд густа щетина. Вранці приходить у штаб-квартиру щойно поголений, як немовля, гладенький, а вже по обіді біла шкіра набуває сизого відтінку, й увечері він приходить на зібрання, поголившись вдруге.

– Я пожартував, Рікарде, – усміхнувся Давид Екхоф.

Мартіна знала, що жартував батько геть незлобливо. Лише часом був неспроможний зрозуміти, що командує людьми.

– Звісно, – Рікард удавано посміхнувся. Нахилився до вікна. – Привіт, Мартіно!

– Привіт, Рікарде, – привіталася вона, удаючи, ніби розглядає шкалу акумулятора.

– Гадаю, ти спроможний мені прислужитися, – мовив командувач. – Останнім часом дороги дуже скуті кригою, а на моєму авто, попри те, що стоїть зимова ґума, вона непошипована. Я б самотужки змінив, але мені потрібно у «Сторожову Вежу»…

– Знаю, – швидко промовив Рікард. – Вечерятимете з міністром соціального захисту. Сподіваємося, що збереться чимало журналістів. Я розмовляв з шефом прес-служби.

Давид Екхоф стримано посміхнувся:

– Втішно, що ти у курсі справ. Але річ у тім, що моє авто стоїть тут, у гаражі, й добре було б поставити пошиповану ґуму ще до того, як я повернуся. Збагнув?

– Де вона? У багажнику?

– Так. Але лише якщо не маєш нагальніших справ. Я саме телефонував Юнові, він казав, що має таку змогу…

– Ні, ні, – захитав головою Рікард. – Я все зроблю. Не сумнівайтеся… теє, Давиде.

– Певний?

Рікард розгублено глянув на командувача.

– Тобто?

– Справді не маєш нагальніших справ?

– Справді. Я радо. Полюбляю порпатися у машинах та…

– Змінювати ґуму?

У відповідь на широку усмішку командувача Рікард лише мовчки кивнув.

Скло піднялося, автівка рушила, й Мартіна сказала батькові, що, як на неї, недобре так використовувати службове завзяття Рікарда.

– Ти, певно, маєш на увазі покірність, – одказав батько. – Не хвилюйся, любонько, це всього лише перевірка.

– Перевірка? Самовідданості? Чи страху перед авторитетом?

– Останнє. – Командувач пирхнув. – Я балакав з Теа, Рікардовою сестрою, й вона мимохідь збовкнула, що Рікардові до завтра дуже кортить закінчити з бюджетом. Якщо так, він мав би залишити ґуму на Юна.

– То й що? Рікард просто слухняний.

– Так, слухняний і тямущий. Працелюбний та серйозний. Я лише переконуюсь, чи вдосталь у ньому непохитності та мужності, потрібних на важливій керівній посаді.

– Всі кажуть, що посаду отримає Юн.

Давид Екхоф ледве помітно посміхнувся, дивлячись на власні руки.

– Он як. До речі, я ціную, що ти заступаєшся за Рікарда.

Мартіна дивилася на дорогу, але відчувала на собі батьків погляд, коли він вів далі:

– Ти ж знаєш, що наші родини пов’язані багаторічною дружбою. Вони добрі люди. З глибоким корінням в Армії.

Мартіна голосно зітхнула, придушуючи роздратування.

Для такого завдання потрібна лише одна куля.

Попри те, він зарядив обойму повністю. По-перше, коли обойма повна, зброю чудово збалансовано. А по-друге, осічка найменш імовірна. Шість куль в обоймі, одна в набійнику.

Він надягнув наплічну кобуру, шкіра була м’яка, пахла сіллю, гірким потом та зброярським мастилом. Пістолет лежав так, як годиться. Ставши перед дзеркалом, він одягнув піджак. Не помітно. Пістолети з великим калібром прицільніші, але ж він не снайпер. Штормівка. На неї – пальто. Шапку він поклав у кишеню, перевіривши, чи не забув покласти у внутрішню кишеню червону шийну хустку.

Глянув на годинник.

– Непохитність, – мовив Гуннар Хаген. – І мужність. – Ось дві найголовніші якості моїх інспекторів.

Харрі змовчав. Гадав, що це не питання. Обійшов поглядом кабінет, у якому часто сидів, достоту як-от зараз. Окрім фрази про те, що комісар розповідає інспекторові, як усе є насправді, все тут тепер інакше. Зникли купи паперів Мьоллера, альбоми з Каченятком Дональдом та К°, встромлені на полицю поміж кодексів та поліцейських інструкцій, велика родинна світлина й ще більше фото золотавого ретривера, котрого колись подарували дітям і про якого вони давно забули, бо дев’ять років тому він помер, але Б’ярне Мьоллер досі за ним тужив.