Чтение онлайн

Іштван здригнувся у беззвучному плачі. Отець Пал вів далі.

— Я згадав своє власне дитинство. Скільки розчарувань спіткало мене! Я зневірився в людях, у своїх найкращих друзях. Я був такий же самотній, як ви. Колись і я кохав так чисто, віддано, як і ви. Мою кохану теж узяв до себе господь. — Отець Пал зітхнув. — Отак став я священиком. Нелегко було мені покинути батьківщину. Довгий час вважав себе зрадником, бо залишив свій народ. Адже, сину мій, батьківщина це не лише гори і широкі лани, не лише бурхливий Балатон і ріки, що велично котять свої хвилі, не тільки грайливі, говіркі ручайки, мирні хутори під червоними черепичними дахами, не лише великі міста, що ховають у собі і гріх, і щастя, і ненависть та любов. Це насамперед народ, який страждає, працює в поті чола і тепер стогне під кривавим ігом якоїсь жменьки людей. Служіння народові, сину мій, це свята справа. 1 я вдячний всемогутньому господу богу, що він наставив мене на путь істини…

Іштван палаючими очима глянув на священика, який, дивлячись кудись в далечінь, говорив тихим, проникливим голосом.

— Я знаю, ви думаєте, що, повернувшись і виконавши наше доручення, вчините злочин проти батьківщини Ні, сину мій, злочину проти батьківщини ви не вчините. Ви тільки завдасте шкоди комуністичному режиму. А цей режим — не батьківщина. — Він глянув на хлопця і всміхнувся. — Щоб заспокоїти вас, скажу, що від вашого вчинку ніхто не постраждає.

Хлопець зацікавлено глянув на священика.

— Відкрию вам одну таємницю. Але прошу, щоб це залишилося між нами.

Іштван кивнув головою на знак згоди. Священик підійшов до дверей, виглянув у коридор і сів. Нахилився до Іштвана і пошепки розповідав:

— Капітан Клерк три роки жив у Будапешті як працівник посольства. Там він познайомився з донькою головного лікаря. Вони покохали одне одного. Батько дівчини злигався з комуністами і навіть чути не хотів про їх одруження, — боявся, що це зашкодить його кар'єрі. Капітан зустрічався з дівчиною потайки. Якось батько застав їх разом і заборонив дівчині бачитися з Клерком. Однак кохання виявилось міцнішим. Тим часом капітана перевели у Відень. Важко їм стало підтримував зв'язок, бо за дівчиною стежили. Ось вони й знайшли спосіб для листування. Поштою не можуть користуватися через цензуру, а піти в посольство дівчина теж не може. Мова йде всього-на-всього про те, що на цей раз вам доведеться бути листоношею закоханих. Тільки про це ви не знаєте. Зрозуміло?

— Так! — одказав хлопець. — Але ж полковник Донован…

— У всьому звіртеся на Клерка. Він знайде вихід. Зрештою, покаже полковникові якийсь інший матеріал. Це вже не ваша справа, — заспокоїв Іштвана ксьондз. — Ну, сумнівів більше немає?

— Ні, — з полегкістю всміхнувся Іштван. — Я навіть не знаю, превелебний отче, як дякувати вам.

— Найкраща подяка — коли ви чесно будете вчитися в університеті і не зганьбите наш нещасний угорський народ. Ви повинні з відзнакою закінчити університет! Це ви мусите мені пообіцяти.

— Обіцяю, — озвався тихо хлопець.

Ридання знов підступили до горла, але на цей раз в його очах з'явилися сльози вдячності.

— Тоді все гаразд. Готуйтесь у дорогу. — Отець Пал обняв хлопця і вийшов з кімнати.

Іштван глянув у вікно. З боку Альп вітер гнав лиховісні, чорні хмари.

Коцка і один з членів його оперативної групи ретельно вивчили будинок, у якому жила Єва. Розслідування дало несподівані результати. Чотири будинки мали спільний двір, розділений низькою дротяною огорожею на чотири частини. Однак огорожу легко можна було переступити. Старший лейтенант задумливо глянув перед собою.

— Виходить, — бурмотів він собі під ніс, — що до дівчини можна пройти і з скверу, і з вулиці Пожоні. Тільки цим можна пояснити, що Краснай непомітно вислизнув з будинку. Але тут потрібна допомога. Якийсь двірник мусить щось знати.

В житловому управлінні вони здобули план кварталу і почали його вивчати. Старший лейтенант синім олівцем відмітив квартиру Єви. Її кімната на третьому поверсі межувала з сусіднім наріжним будинком. Коцка роздумував, постукуючи олівцем по столу.

«Гм, якщо між двома будинками на якомусь поверсі або в підвалі є коридор, тоді, — міркував він, — можна зайти в квартиру з боку скверика і перейти в будинок, фасад якого відкривається на Уйпештську набережну. Ні, в тебе занадто буйна фантазія, — глузуючи з себе, відкинув згодом це припущення Коцка. — У житті все набагато простіше…» — і він викликав до себе Рожі.

— Ось що, люба Рожі. Дізнайся, хто живе поруч з квартирою Єви Шоні.

— В наріжному будинку?

— Так. Далі узнай, яка там система бомбосховищ, чи завжди зачинені підвали, чи на однаковому рівні поверхи сусідніх будинків.

— Зрозуміло, — одказала дівчина і вийшла.

Коцка поклав у конверт світлі волосинки і попрямував у лабораторію.

— Дядьку Шоні, — звернувся він до лаборанта, — перевірте оці волоски.

— Гаразд, залиште їх тут, — сказав лаборант, прийнявши у Коцки конверт.

Коцка повернувся в свій кабінет. Глянув на годинник. П'ятнадцять хвилин на шосту. Він мав сьогодні замість Челеї зустрітися з Олайошем. Побачення було призначено на п'яту годину в маленькій корчмі на Буді. Коцка швидко одягся і вибіг на вулицю.

Перед корчмою вийшов з таксі. Олайош уже чекав його. В залі було мало відвідувачів.

— Ви давно тут? — спитав старший лейтенант.

— Кілька хвилин, — відказав Олайош. — Підполковник Челеї не прийде?

— На жаль, у нього спішна робота, мені довелось замінити його…

— Нічого. Я вас слухаю.

Коцка замовив пиво, почекав, доки офіціант відійшов, і звернувся до Олайоша.

— Підполковник сказав мені, — промовив він тихо підкидаючи на долоні запальничку, — що ви згодні допомогти нам…

— Звичайно, — всміхнувся Олайош. — А про що конкретно мова?

— Я коротко розкажу вам суть вашого завдання В ресторані «Лілія» є молода офіціантка. Вона цікавить нас. Вам треба було б познайомитися з нею…

— Вона хоч вродлива? — спитав сміючись Олайош.

— Не з потворних… Ось які в мене міркування, послухайте, будь ласка.

Гейза Олайош з цікавістю слухав тиху розповідь старшого лейтенанта.