Чтение онлайн

— До біса, куди я дів свої гроші? — бурмотів він собі під ніс. Потім підвівся і вже повільніше почав знову нишпорити всюди.

Єва, спокійно всміхаючись, чекала. Кошик з хлібом вона поставила на стіл і уважно розглядала посвідчення в червоній шкіряній оправі, на якій золотом був витиснений текст. «Міністерство оборони», — прочитала дівчина, її очі швидко бігли по тексту: «Офіцерське посвідчення», — блищали позолочені літери…

— А бодай його… знайшов! Виявляється, поклав у задню кишеню, — пояснив з полегкістю молодий відвідувач. Він сів, знову поклав у кишеню блокнот і посвідчення, потім вийняв з бумажника стофоринтову асигнацію.

— Може, у вас знайдуться дрібні? — спитала Єва. — На жаль, стільки здачі в мене не буде.

Жодного геллера [9] . Ви, будь ласка, розміняйте.

— Спробую, — всміхнулася Єва і пішла. Через кілька хвилин повернулася. — Усе гаразд. Тільки не відразу витрачайте всі дрібні, вони вам згодяться.

— Ні в якому разі! — промовив юнак, ховаючи в бумажник здачу. Єва зібралася пройти далі, але той зупинив її. — На хвилиночку, панночко. Ви не скажете коли приходить на роботу Ференц Вільдман?

— Вільдман? — перепитала здивовано дівчина.

— Так. Він тут старший офіціант. Адже це ресторан «Лілія», коли не помиляюсь?

— Так, — бурмотіла збентежено Єва. — Але…

— Що?

— Фері вмер…

— Вмер? Що ви кажете? — молодий блондин зворушено схопився з місця.

— Кілька днів тому він попав під машину. Вчора його поховали…

Відвідувач сторопіло втупився в дівчину. В його широко розкритих очах відбилося щире здивування. Він був явно приголомшений. Сівши, розстроєно відсунув од себе тарілку.

— Це неможливо, — шепотів він. — Бідолаха Фері. Панночко, чи не розповіли б ви мені…

— Охоче, але не тепер. Коли б ви мене почекали або завтра перед обідом…

— Ні, я краще почекаю, коли дозволите… Нещасний Фері… — бурмотів чоловік. — Нещасний дядько Фері…

— Коли вас так цікавить справа… то після закриття ресторану…

— Так, обов'язково дочекаюся вас, — перебив її відвідувач.

Єва пройшлася між столиками, підійшла до новоприбулих, пропонуючи їм хліб. Потім зникла за дверима, що вели у службове приміщення. Відклавши кошик, зайшла у контору.

— Любий Габіко, — всміхнулась вона бухгалтерові, — дозвольте мені подзвонити.

— Будь ласка, Єво.

Дівчина набрала номер.

— Алло… Мені пана доктора… Алло… це Єва. Коли ж нарешті прийдеш, любий, мені дуже хотілося б поговорити. Я зробила дурницю, що посварилася з тобою. Так, так… визнаю… ти був правий… Пробач… Значить, прийдеш? Це дуже мило з твого боку. Бувай… Цілую, любий. — Вона поклала трубку.

Коли дівчина знову вийшла в зал, вродливого блондина за столом уже не було. Відвідувачів поменшало, тільки біля бару юрмилось кілька чоловік. Дівчина сіла за стіл офіціантів і мрійливо слухала музику. До неї повернувся хороший настрій. Їй захотілося танцювати, веселитися, забути всі турботи.

Через півгодини в ресторані з'явився високий чоловік з виразними рисами обличчя. Він здав своє темно-сіре пальто і капелюх у гардероб. Перед дзеркалом зупинився, поправив смугастий галстук, причесав світло-русяве, блискуче волосся. Недбалим рухом збив з плечей волосинки, неквапливо рішучими кроками пройшов у зал і сів за одним з наріжних столиків. Білі манжети сорочки на кілька сантиметрів виглядали з-під темно-синього піджака. Взявши меню, він поринув у його вивчення. Лівою рукою іноді пригладжував назад волосся. Видно було, що це для нього звичний жест.

Офіціант підійшов до столика і послужливо став перед гостем. Відвідувач замовив коньяк і печеню.

— Заждіть, прошу вас, — окликнув він офіціанта, який збирався вже йти. — Принесіть ще соус і пляшку пива…

Офіціант вклонився і поквапливо пішов.

— Бажаєте хліба? — всміхнулася Єва.

— Так, дайте. Що нового, дівчинко?

— Офіцер у цивільному питав Вільдмаиа. Після закриття ресторану я зустрінуся з ним. — Дівчина поклала хліб на стіл. — Дай мені велику асигнацію. Не сердься, що я викликала тебе сюди. По телефону я не могла про це сказати.

— Правильно зробила, — всміхнувся відвідувач. Він поклав на стіл п'ятдесятфоринтову асигнацію. Дівчина дуже повільно відраховувала здачу, слухаючи при цьому інструкції.

Довідайся, хто він такий. Коли викликає інтерес, приведи його до мене. Скажеш, що я лікар, який лікував Фері. Ясно? Знаєш адресу мого лікарського кабінету?

Ні, — відповіла дівчина.

— Звичайно, ти не можеш її знати. Я дав тільки номер телефону. Запам'ятай: вулиця Керт, чотири. Не забудеш?

— Ні. — Побачивши, що до столу підходить офіціант, вона взяла чайові й пішла.

— Дозвольте відрекомендуватись. — Чоловік подав Єві руку. — Ласло Шош, капітан генерального штабу.

— Єва Шоні, — всміхнулася у відповідь дівчина. — Я вже подумала, що ви не дочекаєтесь мене.

— О, ні, — заперечив Шош. — Я ладен був чекати хоч до ранку. Хотілось би все знати про дядька Фері.

Вони повільно йшли безлюдною вулицею Ваці.

— Куди підемо? — звернувся Шош до дівчини.

— Знаєте що? Давайте візьмемо таксі і поїдемо до мене на квартиру. Я почуваю себе не зовсім добре. До того ще й стомилася.

— Як хочете. Я не потурбую вас?

— Не скажу, що це буде для мене якась особлива розвага, але цим я зобов'язана пам'яті Фері…

Шош зупинив таксі, що проїжджало мимо. Капітан, відчиняючи дверці, з цікавістю оглянув дівчину. Єва назвала свою адресу.

— Скажіть, — спитала дівчина, — ви якийсь родич Фері?