Чтение онлайн

— Це відомий трюк, — усміхнувся підполковник. — Фреді маневрує. — Через деякий час він додав — Англійський метод. Старий, випробуваний метод.

— Уся біда в тому, що ми і досі не знаємо, хто такий Фреді і де його шукати.

— Це наче гра в шахи, любий Коцку, — засміявся Челеї. — Фреді пішов у наступ пішаками. А ми окопалися, захищаємо короля. Я за допомогою королеви, а ти турою.

— Це мені ще неясно, — похитав головою старший лейтенант.

— Нічого. Згодом зрозумієш. Фреді наступатиме.

— Кинь ці натяки, говори ясніше, Бейло, — сердився Коцка.

Підполковник весело розсміявся.

— Вчись, хлопче, думати. Як, на твою думку, Краснай повернеться додому?

— Я навіть не знаю, куди він подівся.

— Ось лист у твоїх руках, ти навіть не прочитав його?

Коцка пробіг по листу очима.

— Ми дали добрячого маху, — озвався він, прочитавши листа.

— Не думаю. Навпаки, вони промахнулися. Котра година?

— Вісім годин десять хвилин, — відповів старший лейтенант.

— Поговорімо про завтрашні завдання. Сьогодні хотів би раніше піти додому. Тобі теж не завадило виспатися як слід.

— Це правда, — всміхнувся Коцка.

Він узяв блокнот і почав уважно слухати інструкції підполковника.

Поки машина з шаленою швидкістю мчала до Будапешта, Іштван згадував події кількох останніх годин. Від цього він мерзлякувато щулився, а на чолі проспав холодний піт. Не хотілося думати ні про що. Чотиримісний «австин» поглинав кілометри. Крізь запітнілі вікна Іштван бачив тільки неясні контури придорожніх дерев і часом слабі заграви електричного світла над селами.

Молодий шофер був похмурий і стриманий. Він не відривав погляду від дороги, іноді коротко відповідав на запитання Іштвана, однак жодного разу не глянув на нього. Іштван зрозумів, що водій не хоче розмовляти із ним. Іштван у свою чергу не змушував його до розмови, хоч відчував гостре бажання поговорити з кимсь, розвіяти тяжкі думки. Відкинувшись на спинку сидіння, він намагався заснути, але, як тільки заплющував очі, в уяві з'являвся Клерк, його всміхнене обличчя, знову відчувався міцний потиск його руки. І немов у кіно з шаленою швидкістю змінювались картини його буття.

Ось він обережно пролазить через дротяну огорожу. Серце от-от вискочить… «Не бійся, — підбадьорює сам себе, — ще одна перешкода, і перед тобою вільна дорога». Раптом пасмо сліпучого світла мацає темряву. З переляку аж дух перехопило… Свідомість пронизує думка: всьому кінець. Він падає на живіт серед колючого дроту, бо пасмо світла швидко і небезпечно наближається. Йому хочеться перетворитися у маленьку мурашку і сховатися в землі. Сніп світла наближається. Іноді він зупиняється на чомусь, на кілька секунд завмирає, потім відповзає на десять, п'ятнадцять метрів назад і знову невблаганно наближається. Нерви до краю напружені. Іштван лежить нерухомо, наче труп, боїться дихнути. Сяйво проскакує над ним. Він знову чекає, припавши до землі. Нарешті сяйво гасне, все довкола знову поринає в непроглядну темряву. Іштван повзе далі, глибоко вдихаючи нічне повітря. За двадцять метрів перед ним таємниче шепоче буковий ліс. Тільки б швидше туди! «Весь час тримайтеся узлісся, — чує він голос Клерка. — Вздовж узлісся до першої польової дороги. Там чекатиме машина». Він долає останню перепону і повзе по зораній смузі. Відчуває, що зачепив щось рукою. Не встигає усвідомлювати, що це, як раптом з шипінням зринає в небо ракета, і в наступну мить уся околиця залита яскравим денним світлом. Він втрачає самовладання і діє інстинктивно: схопившись, очманіло кидається до лісу. На вишці спалахує прожектор, пасмо світла біжить за ним. Лунають постріли. Щось з дзижчанням проноситься біля його вух. Він знає, що це кулі, але не звертає на них уваги, біжить далі: його підстьобує інстинкт самоохорони. Він уже під захистом дерев, але не знижує темпу. Конвульсивно хапає ротом повітря, хоч не відчуває втоми: ним володіє тільки страх, усвідомлення того, що йому загрожує смертельна небезпека… Раптом від стовбура одного з дерев відділяється якась тінь — постать людини. В руці майнула сучкувата палиця. Чоловік вискакує Іштвану навперейми, наче гукає щось, але що саме — він не чує. Бачить лише підняту для удару палицю. Не сповільнюючи бігу, Іштван кидається на тінь і відчуває удар у ліву руку. Правою він розмахується і щосили б'є невідомого по шиї. Тіло падає, він перестрибує через нього і мчить далі. Тільки тоді зітхає вільніше, коли на польовій дорозі забовваніли темні контури легкової машини…

…Іштван прокинувся від того, що машина раптом зупинилася. «Все ж таки я спав», — майнула думка. Шофер вийшов. Через відчинені двері в машину увірвалось холодне повітря. Хлопець здригнувся і остаточно прийшов до пам'яті.

— Щось сталося? — спитав він і теж вийшов.

— Нічого особливого, — одказав водій. — Треба міняти помер.

— Може, допомогти?

— Не треба, — відмовився водій і приступив до роботи.

Взявши з багажника інструменти, він зняв номерну табличку і натомість причепив іншу, з жовтою основою — номерний знак дипломатичного корпусу.

Хлопець з інтересом стежив за швидкими рухами чоловіка. Закінчивши роботу, водій поклав у багажник інструменти і стару номерну табличку.

— Далі повезти вас не можу, — звернувся він до Іштвана. — Це було б небезпечно. Ідіть цією дорогою, через десять хвилин дійдете до Веспрема. Незабаром звідти вирушає швидкий поїзд у Будапешт. Ним ви доберетеся до місця.

— Ви угорець? — спитав хлопець.

— Яке це має значення?.. Завтра о сьомій вечора чекатиму вас у міському парку відпочинку перед рестораном «Гундел». Дайте мені документи, які ви одержали у Відні. У поїзді і в Будапешті, якщо треба буде — пред'явите власні документи.

Хлопець вийняв з кишені документи, підготовлені для нього капітаном Клерком, і віддав їх водієві, який тим часом сів уже за кермо.

— А тепер слухайте мене уважно, — строго звернувся шофер до Іштвана. — Якщо вас затримають, всіляк, заперечуйте, що були у Відні. Назвіть адресу в Сомбахеї. Там підтвердять, що всі ці дні ви були в них і не залишали квартири.

— А що мені казати, коли спитають, звідки я знаю цих людей?

— Вони давні знайомі вашого батька. Перед війною господар кілька місяців жив у вас. Три тижні тому ви зустрілися в Будапешті і він запросив вас… Ясно?

— Так, — сказав здивовано хлопець.

В душі ворухнулось якесь неприємне відчуття.

— Тоді рушайте, — тоном наказу кинув йому шофер і, не подавши Іштванові руки, ввімкнув мотор. Ніч поглинула невелику машину.

Іштван пішов до Веспрема. Незабаром перед ним відкрилася панорама невеликого міста, залитого електричним світлом… «Щось тут неясно, — напружено думав хлопець. — Я дав би собі відтяти голову, що цей чоловік не шофер. Можливо, це один з друзів капітана Клерка. Він добре володіє угорською мовою, але по акценту відчувається, що він не угорець».

Іштван пройшов через місто. На станції було багато людей. Вони чекали будапештського поїзда. В одному з вагонів третього класу він знайшов вільне місце, сів, заклав руки в кишені і відкинувся на спинку сидіння. Поїзд повільно рушив.

— Бажаєте хліба? — мило спитала Єва, всміхнувшись вродливому блондинові.

— Так, дайте скибку, — відповів той і почав ритися в кишені, шукаючи бумажника. Знервовано мацав внутрішні кишені піджака, потім виклав на стіл блокнот, посвідчення, але бумажника не було.